Ребар Іван, позивний “Хмара”, місто Іллінці Вінницької області. 
Батальйон “Донбас”

Я весь Майдан пробув, від початку до закінчення. Був поранений – пришлося зашивати розсічену голову. Коли закінчився Майдан, вирішив у Києві не сидіти. У той час почалася нестабільність в Криму. Ми повезли з товаришем в Крим допомогу. Встигли туди заїхати, а звідти на силу вирвалися. Приїхав додому на деякий час. Жінка не знала, куди ми їздимо. Побув вдома, загрузили з товаришем допомогу у десятитонну вантажівку і повезли на перешийок. Так я побув трохи добровольцем, постояв на блокпостах. 

Повернувся додому, посадив в селі городи. Подзвонив товариш і розповів, що у Києві формується батальйон «Донбас», і майданівців у ньому багато. Тоді я зібрав з хлопцями машину з допомогою і повіз у Київ. 

Жінка питала, скільки на мене чекати, я відповів, що завтра повернуся (сміється – ред.). З Києва машину відправив додому, а сам залишився. Подзвонила дружина, спитала: «Де ти?». Я розповів і сказав: «Приїжджай на присягу». І вона приїхала. Моя дружина така патріотка, кого хочеш підніме. На Майдані зі мною була. А діти, як діти – чекали на батька, допомагали мамі у господарстві. 

Пішов (на війну – ред.) добровільно, за покликом душі, бо захопили нашу територію. Свою українську землю треба захищати. Все пішло конвеєром: Майдан – Крим – Донбас – ДНР/ЛНР. 

Артемівськ, Лисичанськ, Попасна, Солідарне, Слов’янськ, Миколаївка — це там, де ми воювали. З Попасної нас кинули на Курахове, там трохи відпочили. 

В якийсь момент командир взводу дав команду – їдемо на зачистку, на день. Так ми опинилися в Іловайську. Ми не знали, що їдемо на таку крупнєйшу зачистку. Зібрали мовчки речі і поїхали. Хоч їхали на день, подумали, що можемо затриматися, тому припасів взяли на чотири дні. 

24 серпня 2014 року я отримав поранення. Пригадую, як 19 серпня групою пішли в самісінький центр Іловайська. Тоді загинуло багато хлопців – “Франко”, “Шульц” , “Улибка”. Ми з “Пєханом” його під парканом знайшли. Напевне, вирішив перебігти, і снайпер з будинку його зняв. 19 серпня стільки смерті було… Не знаю, як ми мали перейти. Бог лише знає, але всі йшли. Мене щось в той день вберегло, Бог є на світі. Хлопців багато втратили. Згадувати важко. 

Поранення я отримав 24-го, коли наш “дядя Петя” парад строїв. Йшли на зачистку блокпостів, з іншої сторони підходили до Іловайська. Перший блокпост зачистили, другий, третій. Чи то четвертий був, чи п’ятий блокпост. Я спустився в окоп, там бліндаж і троє оцих «не-рускіх». Почали по мені «працювати». Я трохи дав у відповідь, а далі отримав поранення. Дякую хлопцям, звичайно, прикрили, і «зняли» їх, один тільки втік. Зате два, добре, лишилися там. 

Ніколи не забуду ту рижу морду, що стрілявла по мені. Такий якийсь, видно, чи наркоман, чи що, такий злий погляд у нього був. 

Я заходжу в окоп, і голова висовується. Він видно злякався, став ховатися. Я клац, клац, клац і почав відходити назад. Почали, видно, по мені «працювати». Віталій, “Яцик”, пізніше мені сказав: «Хмара, ти, видно, родився в білій сорочці». Від ПМ (пістолет Макарова, особиста короткоствольна зброя — ред.), хлопці казали, лише ствол залишився. 

Одна нога була сильно поранена, осколки були, але я їх ще в Старобешевому отримав, вони ще й зараз є. З голови недавно один виліз. Я посічений всенький був. 

Хлопцям дякую, вони мені як рідні брати на все життя. 

Як одна сім’я, як одне ціле. 

Я отямився біля школи, трохи прийшов до пам’яті. Там вже Мішка (“Міхтей”) бігав, “Мурка”, “Кошка” (медики – ред.), дівчата всі. Був на столі, обтягнутий. Напевне, й наколотий був. Потім “Ромео” привезли, я вже до пам’яті прийшов. Це пройшла година або півтори. 

Транспортували мене на батальйонному бусі до першого села, де ЗСУшники стоять, до Многопілля. Нас туди привезли. У Многопіллі “Міхтей” передав мене військовим. Там я потрапив під мінометний обстріл. І не лише я, там багато було поранених. 

У Многопіллі лежав під дубом на ношах. Мені дали закурити, і саме міномети почали працювати. Я з цією сигаретою боком з нош пошкрябав-пошкрябав і в ямку голову сховав, та й курив собі там. Закінчився обстріл, нас всіх знесли в УАЗік і відправили. 

Я попросив у старлея (старший лейтенант, військове звання — ред.) гранату, так з цією гранатою до Старобешевого і доїхав. 

Але перед Старобешевим, за півкілометра до лікарні, нас знову «Градом» накрило. Я під сміттєвим баком лежав, ховався, але гранати з рук не покинув. Закінчився обстріл, відпрацювала «сепарня», зачепили один бік лікарні. Завезли нас до лікарні пізніше. 

Лише там я передав гранату. Далі, мабуть, уколи мені дали, я знову вирубився і опритомнів вже у військовому шпиталі, звідти мене вертольотом забрали у Дніпро. 

Я швидко відновився. Хоч складні операції були. Першу – зі встановлення бандажа – провели у польовому шпиталі, обліпили ноги «церазітом» чи цементом, позабирали кров з тіла, ребра в мене трохи були поламані. 

Усього у мене було дев’ять операцій. Складали кістки. Кисть роздробило, якийсь хрящик вживили чи що. У Дніпрі мене підлатали і відправили в Естонію. 

А в Естонії серйозні були операції. Потім на ногу поставили якийсь апарат, що сам лікував, ногу регулював, витяжки, розтяжки – за 11 тис. євро. Коли я приїхав в Київ, лікар мені казав: «Ребар, бережи ногу, бо відріжуть разом з ногою цей апарат». 

Лікували в Естонії дуже класно. Я не їхав туди відгодовуватися, я їхав туди курс лікування пройти. Я дуже вдячний лікарям: і нашим дніпропетровським, особливо Івану Івановичу, в тому числі за моральну підтримку, і естонським. У них взагалі супер, медицина розвинена. 

Для початку треба зайнятися якоюсь роботою вдома. Намагатися допомогти хлопцям. Хоч чим не-будь. Не можеш багато, збери посилку – сигарети, каву – й відправ. Для тебе це реабілітація, тому що ти допомагаєш такому самому побратиму, як і ти

Поки я почав самостійно ходити, пройшло, напевно, півтора року. Ні одної реабілітації не проходив, я сам кого хочеш реабілітую. Хочеш ходити, треба щось думати, троє дітей же, сім’я. Я за два роки тільки один раз у лікарні лежав.

Не хочу я реабілітації. Реабілітація – це побути з хлопцями (в АТО — ред.). Побахкало, погахкало, нерви стали на місце, то можна вже їхати додому. Це найперша реабілітація для мене.

До війни я просто вдома був, трохи підприємництвом займався. Був трактористом, задіяний у фермерській діяльності. Останній трактор виставив на продаж, бо треба хлопцям допомагати. 

Зараз я – виконувач обов’язків старости, голова сільської громади. У нас в громаді йде об’єднання. Я був сільським головою на два села – Володимирівка і Тягун. Оскільки у нас іде в державі ця модернізація, то я зараз в. о. старости. 

Займаюся благоустроєм села. Трошки нашій владі набридаю, бо хочеться у селі робити покращення. А такі люди, як ми, їм не потрібні. Ми їх трошки піднапрягаємо. Але знаєте, все що робиться, робиться на краще. 

До мене дзвонять з 20-ї, 37-ї, 59-ї (бригад – ред.). Мене всі знають, що я інвалід другої групи, обіцяють роботу. Я зараз же пішов би. Але є одна зачіпка: я не можу звільнитися. Я вже чекаю цієї передачі [влади], у нас будуть вибори на осінь, я звільнюся і у будь-якому випадку кудись піду. Депресія, буває, пробиває. Переглядаю фотографії у Facebook. Дуже Юру “Фокса” чекаю. Дуже чекаю всіх хлопців.

Якби активізувалось, я би пішов геть сьогодні! Я там! Я живу тим, хай підтвердить дружина. 
Я всенький там

“Фокс” зник під час виходу 29 серпня і пропав безвісти. Мене не було там. Я розпитував хлопців, ніхто не знає. 

Для мене нічого не змінилося. Перемога тільки за нами. Обов’язково, ми переможемо як ворога – Російську Федерацію, так і наших окупантів. “Яник” втік, “дяді Петі” нема куди втікати. Заявляю це на весь світ: треба буде, піднімемо мільйони. 

У Порошенка є три варіанти зараз: військовий стан, перевибори, а третє – сотні тисяч зброї на руках у нас. Хай задумається. Вибере третій, це буде дуже жорстко.

AFTERILOVAISK є документальним проектом, спрямованим на збереження пам’яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня – річниця з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення “зеленим коридором”. Українська армія в “Іловайському котлі” зазнала найбільших втрат за всю свою історію. 
Цей проект відповідає на запит українського суспільства на збереження правдивої інформації про ті події.

Ви можете підтримати продовження проекту: інтерв’ю з учасниками Іловайських подій, створення відеоісторій, переклад на англійську мову, функціонування веб-сайту.
 Будь-яке використання, копіювання, перепублікація матеріалів 
(текст, фото, відео, аудіо) – тільки з письмового дозволу авторів проекту