AFTERILOVAISK. “Інструктор”

Віктор Савченко в робочому кабінеті. Патрульна поліція, м.Дніпро. 
Липень 2017 року
Фото: Маркіян Лисейко

Віктор Савченко, позивний «Інструктор», м.Дніпро, “Дніпро-1”

Я не був на Майдані, належав до «Диванної сотні», але душею підтримував. Багато чого треба змінювати. Детонатором стала анексія Криму у березні. Тоді казали, що все зайде далі, а я цього не хотів. Це було основною причиною, чому я пішов у військкомат на початку квітня з військовим квитком. Заступник військового комісара подивився і сказав: «Ви працюєте, тож платіть податки і так допомагайте країні». На той час вікову планку ще не підняли, верхня межа була 42 роки, а мені було 45. Мені відмовили. Що б я не казав, у відповідь чув: «Вибачте, закон не на вашому боці».

Але невдовзі в інтернеті з’явилася інформація, що буде формуватися батальйон «Дніпро-1». Реклама була, що все серйозно, спецназ.

Коли формувався «Дніпро-1», я хотів запропонувати щось корисне. Знав, що можу навчити когось їздити (на авто) краще. Запропонував свою програму навчання, але не склалось. Ми поїхали в Маріуполь, коли відбивали місто, з 12 липня. Інструкторською роботою я не займався.

Є ще одне, що вплинуло на моє рішення (піти в АТО – ред.). У мене досить дорослі діти. Сину у цьому році виповнилося 27. В 2014-му було трохи менше, він був учасником «Правого сектора». Спершу тиснули на облдержадміністрацію, потім це перейшло на прокуратуру тощо. Ми постійно обговорювали ці ситуації за столом. Тоді було питання: коли я прийму рішення і стану в якісь ряди? 

Я сказав, що піду лише на абсолютно офіційній основі.

Я служив у радянській армії, як тримати автомат в руках знаю, є поняття дисципліни. Тому у такі організації, як «Правий сектор», я не піду точно. У військкомат пішов з надією на офіційність, але офіційності не отримав

Взагалі, ми домовилися, що хтось один має представляти інтереси сім’ї (на війні — ред.), інший залишається захищати сім’ю. Я вирішив, що маю зробити крок вперед, а син бере відповідальність за сім’ю на себе. У нас була така негласна домовленість. Коли створювався «Дніпро-1», я був у числі перших, хто прийшов на співбесіду. Конкурентами були багато молодих хлопців. Відбір проводила комісія, сформована з представників головного управління міліції та частково з представників громадського сектору.

У комісії були ті, хто претендував на командирів батальйонів. Напевне, восьмеро загалом. Мене розпитали про мою історію і сказали: «Ви ж розумієте…вік». Я відповів: «Вибирайте будь-якого міцного хлопця, я готовий з ним позмагатися. Можу пройтися на руках й інше». Так і поговорили. 

Гроші точно не були стимулом. До цього я нормально стояв на ногах, і зараз все нормально. Все життя займався комерційними проектами: своя друкарня, інші проекти. На перших зборах представник ГУ міліції сказав: «Я точно знаю, 4100 гривень – це ваша зарплата. Що надалі – невідомо». На той момент дійсно хотілося певного драйву. 

Мені було цікаво зануритися в минуле, тому що за півроку до того наснився сон, що я знову в армії, але уві сні я відчуваю, що я не молодий і прийшов з досвідом. Зазвичай сни не запам’ятовуються, а цей я запам’ятав і жінці розповідав. Так і вийшло. Дійсно, я прийшов в інше формування, де немає дідівщини, все було інакше.

Іловайськ, серпень 2014 року. Фото: Маркіян Лисейко

Символічно, що у мене був автомат 1968 року, тобто випущений у мій рік народження, і я з ним до Іловайська дійшов. 

Після співбесіди (щодо приєднання до батальону – ред.) мені подзвонили і сказали, що приймають у «Дніпро-1», маю пройти медичну комісію тощо. Почався процес зарахування до міліції. Нам говорили, що будемо захищати Дніпропетровськ і область і за її межі практично не виходитимемо.

Але все пішло за іншим сценарієм. В університеті треба було пройти двотижневий курс – ми його не пройшли, бо були різні рухи, на 9 травня зривали заняття. Курс нам почитали за п’ять днів, і ми поїхали з області. 

Тоді не говорили, що ми будемо воювати. Це ми зрозуміли пізніше, впродовж місяця. Спочатку грузини розказували, як треба воювати, а потім ізраїльтяни. 

Природньо, що я мав узгодити свої плани з дружиною, цьогоріч 28 років як ми разом. Вона розуміла, що краще дозволити мені піти. Зараз ні про що не шкодую. Радий, що пройшов через це. 

Нам сказали, що ми виїжджаємо в бік Маріуполя, де вже почалися заворушення. До Маріуполя ми не доїхали. У Дніпропетровській області нас завезли до якогось табору, там ми три дні прочекали, але завдання скасували. 

Коли їхали, усі мовчали. Повний автобус чоловіків, і тиша..
Всі у собі. Біля мене сидів молодий хлопець, колишній міліціонер, дістав магазин і намагався його пристебнути. Бачу, що він не знає, як це зробити. Потім мене запитав, чи можу я йому показати, бо автомат тримає вперше – в міліції служив із пістолетом. Я був шокований. Перед цим нам грузини якраз розповідали, як заходити в кімнату, як прикривати один одного, як закочувати гранати. Я зрозумів, що в автобусі багато людей, які, напевне, автомат тримають в руках вперше в житті.

Оце, думаю, повоюємо. 

Відчуття було гнітюче.

Але людина не може довго боятися. Я зрозумів, що будь-який організм рано чи пізно адаптується до будь-якого стресу. 
Фото: Маркіян Лисейко

З виходом з Іловайська у мене все просто. 
26-го серпня ми потрапили під обстріл. Було чотири міни, і всі чотири пройшли через мене. 

Весь час практично я виконував обов’язки командира взвода. Нашого командира зняли, нового не призначили, і я неофіційно виконував ці обов’язки.

Вночі був ракетний обстріл “Градами”, ми у підвалі лягли, і коли стіни почали рухатися, шибки вилітали – вискочили. Тоді загинув хлопець з «Донбасу» – “Мега”. Я зрозумів, що у підвал спускатися більше не буду, бо завалиться школа, і звідти не вилізеш. 

Ми зосередились у коридорі школи (в Іловайську – ред.). Кажу: тут можна, принаймні, вискочити і туди, і туди. Зі мною був “Італієць” і Ванька Науменко. Ми втрьох сіли, накрилися ковдрою і чекали ранку. Дуже замерзли, дочекалися світанку. А наша машина стояла не на території школи, а там, де станція підзарядки була. 

Згоріла після обстрілу техніка на подвір’ї Іловайської школи. Фото: Макс Левін

Я пішов перевіряти машину. Проскочив туди, а коли вертався, ззаду бабахнуло, і я полетів. Напевне, на два метри мене віднесло. Упав на коліна і вкляк. 

Що сталося, я взнав пізніше, у Дніпрі. Саня йшов позаду і бачив як все було. Прямо за мною впала пристрільна міна. Вибухова хвиля зачепила мене, а осколок застряг у броніку. Була також контузія. 

В мене не було ні паніки, ні страху, лише сильне здивування. Я спробував встати і зрозумів, що не можу. Напевно, перебило обидві ноги. Почав повзти. Спрацювала ще одна міна. Але я не чув свисту, оглух. 

Відчув, як в мене впивається щось гаряче. Відчуття таке, що м’яко входить в шию. Третя міна мене доконала, я зрозумів, що це вже все. Я повз, втрачав сили. Попереду “Італієць” повз, а я за ним. Відстань до дверей була не дуже великою, але мені вдалося, що ми повзли вічність. Перебило ще й руку, я її не відчував. Одною загрібав, але якось повз. 

Доліз до школи, далі не зміг. “Італійця” затягнули, і мене якось підхопили. 

Якщо перед тим я відчував, що втрачаю свідомість, тут до мене повернулися сили. Наш ротний Саня Док у сутінках почав оглядати нас. Кажу йому, що джгут в мене в кишені, а він теж контужений – не чує. Бігав, шукав джгут. Тоді я сам затиснув руку, хлопцям сказав перетягувати ноги, бо кров лила. 

Мене по сходах затягли, передали дівчатам. У моєму випадку швидкість допомоги була важлива. Пролежав 2 години, руки геть оніміли. 

Віктора заносять в підвал школи. Іловайськ, 26 серпня 2014 року. Фото: Маркіян Лисейко

О 17 годині нас – “Італійця”, мене і Саню – завантажили в Sprinter без скла і дверей. Попереду був супровід – БМП. 

Прямо від школи виходиш на блокпост, який ми два дні тому – на День Незалежності – відбивали. Я був у штурмовій двадцятці. Дві доби просиділи там, чекаючи на підкріплення, потім нас вивели. 

І ось ми їхіли прямо на цей блокпост, який вже був зайнятий «сєпарами». Я так зрозумів, що за кермом був хтось з новачків, що він прямісінько туди і поїхав. Важко, коли лежиш, як овоч. Нас полями привезли у школу в Многопіллі, де у спортзалі були медики. 

Поки лежав, було ніби нічого, накололи. Хлопці не могли нас витягнути з машини і мене вертикально поставили, я знепритомнів. Прийшов до тями у спортзалі, довкола всі бігали. Нам надали першу медичну допомогу, зняли джгути, почали перев’язувати. 

Віктору надають допомогу в підвалі школи. Іловайськ, 26 серпня 2014 року. Фото: Маркіян Лисейко

Ніхто не знав, як ми будемо виходити: вже було відомо про два кільця оточення. Говорили навіть про те, щоб їхати в Іловайську лікарню, яка вже була під сєпарами. 

Медбрат казав: «Та тут ви просто згниєте за кілька днів». І я довірився долі. 

Потім вирішили, що нас повезуть у Волноваху, будуть прориватися. Знову нас завантажили, за нами йшла швидка, 200-тих одразу вивозили. Супроводжувала БМП. 

Перше кільце ми пройшли відносно легко: стріляли, але небагато. Друге – більше. 
Постійно підкидало. 
Пацани з «Донбасу» – молодці, самовіддано витягнули нас звідти 

Фото: Макс Левін

Привезли у Волноваху. Хто легший був, їм щось робили. Мені особливо нічого не робили, вивезли «таблеткою» (УАЗ-452) на Розівку. 

Раніше я сам у Розівку возив поранених. Ніколи не думав, що сам туди потраплю. 

Вразило, що ззовнє стоїть намет, а всередині стерильно, серйозне обладнання. Мені зробили знімки, консиліум лікарів зібрався. 

Знали, що буде вертоліт на Дніпро, але прийняли рішення робити операцію під загальним наркозом. Осколки з шиї діставали. Лікар сказав, що один за 2 мм від сонної артерії був, – я щасливчик. Горло пробило повністю. 

Три операції в лікарні Мечникова зробили. Чотири місяці пробув у госпіталях. Бажання відновитися було дуже велике, через два тижні почав ходити. Думав, що рука не буде рухатися, але відновився. 

Радий, що лінія фронту закріпилась, але розумію, що вона може елементарно зрушитися. 
За добу танки можуть бути вже під Дніпром. 
Я боюсь лише за родичів, друзів. А самому мені абсолютно не страшно, я подолав цей бар’єр. 
Жити завжди хочеться, але треба знати, для чого і як.
Фото: Макс Левін

Волі до життя стало навіть більше. Прийшло розуміння, що від тебе багато залежить. Ми, напевне, трохи применшуємо свою значимість. Кожен несе свою частину відповідальності. Не важливо, що ти думаєш: виконав ти це чи не виконав, треба просто жити. Може, ти навіть живеш для того, щоб хтось на тебе просто дивився, і щоб не робити якихось помилок, брав з тебе приклад. Може, і в цьому наше призначення. 

Спершу я повернувся в «Дніпро-1», там займався транспортом, хотів втілити ідею про навчання особового складу. Трохи пішло по-іншому, але певні заходи контролю я ввів, і от уже півтора року працюю начальником відділу транспортного забезпечення патрульної поліції. 

Я адаптувався до тих вад, що маю через поранення. Раніше міг ходити на руках, відтискатися на брусах. Зараз – ні, бо рука болить. 

Нога постійно підвертається, але я знаю, що просто треба постійно себе контролювати. 

Якби було загострення, я би повернувся на війну. Рік тому зловив себе на думці, що хочу повернутися. Але зараз необхідності в цьому немає. 

По-перше, все приводиться до певної відповідності. Тоді були добровольчі батальйони, на них все трималось. Ми якось у 2014 році заїхали на одну станцію і побачили нашу армію: ящики з-під боєприпасів відкриті, розкидані, солдати по пояс роздягнені, волочать автомат, під “цим ділом” (у стані алкогольного сп’яніння — ред.). 

Зараз у мене племінник і друзі служать в армії за контрактом. Знаю, що ніби стало трохи краще. Такі як я зараз не дуже потрібні. Потрібні молоді, активні. 

Мої комерційні проекти нікуди не поділися: цим займається дружина, комерція стала мені нецікавою. Ніколи не думав, що буду на державній службі, але зараз мені це цікаво, я тут себе знаходжу.

Матеріал зроблено за фінансової підтримки Уряду Канади через 
Міністерство міжнародних справ Канади та Internews

AFTERILOVAISK є документальним проектом, спрямованим на збереження пам’яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня – річниця з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення “зеленим коридором”. Українська армія в “Іловайському котлі” зазнала найбільших втрат за всю свою історію. 
Цей проект відповідає на запит українського суспільства на збереження правдивої інформації про ті події.

Ви можете підтримати продовження проекту: інтерв’ю з учасниками Іловайських подій, створення відеоісторій, переклад на англійську мову, функціонування веб-сайту.
 Будь-яке використання, копіювання, перепублікація матеріалів 
(текст, фото, відео, аудіо) – тільки з письмового дозволу авторів проекту