Віталій Черних, позивний «Фітіль», старший лейтенант ЗСУ

На війну у 2014 році потрапив одразу після випуску. Нам у військовому навчальному закладі мали дати відпустки, а вже потім відсилати на місце служби, але тоді було таке загострення, що мусили їхати негайно. Молодих лейтенантів позбирали в Черкаському, там ми пробули кілька днів, а потім подзвонив командир частини і запитав, чи готові ми Батьківщину захищати. Ми з другом одразу сказали, що поїдемо. Нас укомплектували, розказали, що займатимемося замінуванням із дистанційним керуванням. Про розтяжки тоді не йшлося, їх не можна було використовувати, хоча з боку сепаратистів їх часто ставили.

Перше бойове зіткнення в мене було ще під Пісками, коли вони були нейтральні. Так ми просувалися вперед – щодня звільняли два-три населених пункти.

Брав участь у штурмі Авдіївки, в аеропорт заїздили, але ненадовго – 2-3 дні, коли там було спокійно ще, але уже все заміновано.

У мене був один викладач, радянський ще такий, який сказав: 
«Вы – убийцы. Но вы будете убивать не за деньги, а за свою страну»

І все, у мене це відклалось в голові. Я знав, що треба – значить, треба.
Чи пішов я добровільно? Ну, можна і так сказати. Я сподівався, що у 2014 молоде покоління народжених в незалежній Україні щось змінить. І щось помаленьку міняється, але дуже важко.

Я от зараз у військоматі служу, і тут все навпаки – занепадає. Мобілізують, а люди питають: «Чого служити? Три роки назад пішли вже люди, їх зрадили, і ніхто вже не буде йти служити». 

Як все починалося (військові дії – ред.), я спостерігав в телевізорі. Перші втрати були і серед наших випускників. Стимулом іти (в АТО – ред.) стало небажання, щоб прийшло до тебе додому. Україна – неподільна, цілісна держава, і я розумів, що маю це берегти.

В Іловайську я не мав би опинитися – ми ж сапери. Нас зігнали туди 8 серпня, коли планували штурм. Ми йшли на штурм у третій-четвертій колоні. Пам’ятаю, як ми виявили той КАМАЗ розстріляний, а потім міст замінований, який я розмінував. 

Далі був бій біля Многопілля. 10 чи 11 серпня. Ми відступили – бойовики були добре окопані. 

14 чи 15 серпня Хомчак (командувач оперативного командування «Південь» – ред.) наказав брати місто з трьох сторін, я заходив з «Донбасом» за наказом мого командира. 

Ще був момент, який я добре запам’ятав. Мене направили в Грабське з Іловайська – забрати роту «Азова». Була сьома вечора, тільки починало сідати сонце. Але хлопці не захотіли зі мною їхати, бо вже нібито «темно». Прийшов їхній командир і сказав, що їм наказано повертатись у Старобешеве. А опинился хлопці на параді в Києві. Вирішили, що в Іловайську зажарко для них. 

Щоб Іловайськ довше протримався, я підірвав “желєзку” (залізничну колію – ред.) з Юрком Добрим і Романом Зіненком – вони мене прикривали. Тоді я був постійно з Філіном (Вячеслав Власенко, на серпень 2014 року начальник штабу батальйона “Донбас” – ред.), моїм начальником, бо ж Семена (Семена Семенченко — ред.) тоді вже поранило.

З 28 на 29 серпня я вже жив в будинку біля школи, господар нам дозволив. Ми різали тоді і курей, бо сухпаї закінчилися. Виживали, як могли, їли варення. 

Спочатку думали виходити з Іловайська на ЗІЛові, потім дістали неробочу «трійку», яку ніби відремонтували, але при виході, біля Многопілля, вона все одно глохла.

На зборах “Філін” наказав мені виходити з «Дніпром» о 4 ранку, з вимкненими фарами. Коли ми виїхали на Грабське, в нас почали стріляти зліва і справа. Втрат у Грабському не було. А коли доїхали до Агрономічного, нас накрили мінометами. Думали, це сєпари, та потім виявилось, що рускіє. 

Почали рухатися в Старобешево, заїхали у якесь село, повертаєм праворуч, і тут почалося… З усіх сторін лупашили. Солдат мені каже: 

«Товариш лейтенант, дозвольте стріляти!»

А я йому:

«Зайчик, не стріляти, а ху…рте всім, чим тільки можна»

В нашу машину зрештою щось попало, і ми вчотирьох вилізли з неї. Застрибнули на УРАЛ, але й туди щось влетіло, і нас викинуло вибуховою хвилею. 

Тоді ми вдвох заскочили на БРЕМку (броньована ремонтно-евакуаційна машина – Ред.): один не встиг, а солдатик мій десь загубився. Довелося зістрибнули за ними – я ж не можу залишити своїх. А в цю броню буквально за метрів чотириста шось прилетіло – усі двохсоті. Це вже було під час проходження третьої засади. 

Далі було невелике затишшя. Я сів на таблетку батальйону «Донбас», в якій було 19 чоловік – один на одному буквально. Ми доїхали до висотки між Катеринівкою і Старобешевим. В машині купа трьохсотих. У мене два поранення: АГС по руці і куля в губу, але адреналін такий, що нічого не відчуваєш. 

Стали ми на тому перехресті. Перегрупувались по машинах і знову поїхали. І на спуску в нас зразу за півтори хвилини – 3 трьохсоті. Випав полковник 51 бригади, одному бійцеві куля прострелила голову навиліт, потім ще два двохсоті – усе це були кульові поранення. Мій солдат теж загинув: 6 чи 7 куль в броніку. 

Зрештою, в Катеринівці нас лишилось у тій машині 9 чоловік. Авіація, гради – стояв страшний гуркіт. Здається, нас там погодували картоплею. Пити було неможливо через поранення в губі, заливав в горло. Відключився. Об 11 годині вечора мене розбудили хлопці, мовляв, треба виходити. З нами був якийсь старлєй, який представився розвідником. Ми вийшли з хати і побігли поки темно. Старлєй передумав іти, сказав, що «лучше в плєн». Скрізь ходили російські снайпери в маск-сітках, кікіморах, перегукувались. 

Виходило нас п’ятеро, орієнтувалися по зірках. Телефони вимкнули. До 9 ранку дійшли до траси Новоазовськ-Старобешеве, поспали трохи в посадці і пішли далі до Оленівки, де стояла 51-а бригада. Ввечері нас підібрав 74-й окремий батальйон розвідки і завезли нас в Оленівку. 

Я подзвонив, за мною приїхали з нашої частини і завезли в табір, в ППД (пункт постійної дислокації – ред.). Так я потрапив до Харківського шпиталю, і через три дні вже додому. Нас на борту перевезли до Рівненського шпиталю. Там я зустрів свою жінку… 

Мене однокласниця покликала до себе в гості, і там була моя майбутня дружина. Їздила зі мною усюди. 

Отримав орден Богдана Хмельницького, купу нагород. У 2016-му став найкращим командиром інженерно-саперного взводу Збройних сил України.

Що я думаю з приводу війни зараз? Думаю, що це не АТО, а війна і що треба наступати. Так, це великий удар по економіці і по населенню. Навіть якщо не буде російської армії, постраждає близько 400 тисяч людей. І всі підприємства треба переводити на військові рейки. 

Нашу державу розділили. Не можна шукати компромісів. Треба боротися і доводити свою правоту, зокрема в судах, і в Гаазі. Робити все так правильно, щоб наші діти знали, що це була визвольна війна. Щоб це було уроком для наших нащадків: не можна нікому довіряти і треба тільки за себе думати. Сподіваюсь, керівництво держави розуміє, що треба піднімати армію і змінювати її. І не такими радянськими методами, як нині. 

Матеріал зроблено за фінансової підтримки Уряду Канади через 
Міністерство міжнародних справ Канади та Internews

AFTERILOVAISK є документальним проектом, спрямованим на збереження пам’яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня – річниця з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення “зеленим коридором”. Українська армія в “Іловайському котлі” зазнала найбільших втрат за всю свою історію. 
Цей проект відповідає на запит українського суспільства на збереження правдивої інформації про ті події.

Ви можете підтримати продовження проекту: інтерв’ю з учасниками Іловайських подій, створення відеоісторій, переклад на англійську мову, функціонування веб-сайту.
 Будь-яке використання, копіювання, перепублікація матеріалів 
(текст, фото, відео, аудіо) – тільки з письмового дозволу авторів проекту