AFTERILOVAISK

“Фітіль”

м.Острог , липень 2017 року
Фото: Маркіян Лисейко

Віталій Черних, позивний «Фітіль», старший лейтенант ЗСУ

На війну у 2014 році потрапив одразу після випуску. Нам у військовому навчальному закладі мали дати відпустки, а вже потім відсилати на місце служби, але тоді було таке загострення, що мусили їхати негайно. Молодих лейтенантів позбирали в Черкаському, там ми пробули кілька днів, а потім подзвонив командир частини і запитав, чи готові ми Батьківщину захищати. Ми з другом одразу сказали, що поїдемо. Нас укомплектували, розказали, що займатимемося замінуванням із дистанційним керуванням. Про розтяжки тоді не йшлося, їх не можна було використовувати, хоча з боку сепаратистів їх часто ставили.

Перше бойове зіткнення в мене було ще під Пісками, коли вони були нейтральні. Так ми просувалися вперед – щодня звільняли два-три населених пункти.

Брав участь у штурмі Авдіївки, в аеропорт заїздили, але ненадовго – 2-3 дні, коли там було спокійно ще, але уже все заміновано.

У мене був один викладач, радянський ще такий, який сказав: 
«Вы – убийцы. Но вы будете убивать не за деньги, а за свою страну»

І все, у мене це відклалось в голові. Я знав, що треба – значить, треба.
Чи пішов я добровільно? Ну, можна і так сказати. Я сподівався, що у 2014 молоде покоління народжених в незалежній Україні щось змінить. І щось помаленьку міняється, але дуже важко.

Я от зараз у військоматі служу, і тут все навпаки – занепадає. Мобілізують, а люди питають: «Чого служити? Три роки назад пішли вже люди, їх зрадили, і ніхто вже не буде йти служити». 

Віталій Черних. м.Острог, липень 2017 року. Фото: Макс Левін

Як все починалося (військові дії – ред.), я спостерігав в телевізорі. Перші втрати були і серед наших випускників. Стимулом іти (в АТО – ред.) стало небажання, щоб прийшло до тебе додому. Україна – неподільна, цілісна держава, і я розумів, що маю це берегти.

В Іловайську я не мав би опинитися – ми ж сапери. Нас зігнали туди 8 серпня, коли планували штурм. Ми йшли на штурм у третій-четвертій колоні. Пам’ятаю, як ми виявили той КАМАЗ розстріляний, а потім міст замінований, який я розмінував. 

Далі був бій біля Многопілля. 10 чи 11 серпня. Ми відступили – бойовики були добре окопані. 

14 чи 15 серпня Хомчак (командувач оперативного командування «Південь» – ред.) наказав брати місто з трьох сторін, я заходив з «Донбасом» за наказом мого командира. 

Я був шокований їхніми (бойовиків – ред.) бліндажами: 1.8 метра углиб, зверху залізобетонна плита, на плиті – колода, а потім ще одне перекриття, а зверху ще півметра землі насипано. Навіть якби ми їх ядерною зброєю били, то ніколи в житті не вибили. Тільки піхотним способом.
Фото: Максим Дондюк

Ще був момент, який я добре запам’ятав. Мене направили в Грабське з Іловайська – забрати роту «Азова». Була сьома вечора, тільки починало сідати сонце. Але хлопці не захотіли зі мною їхати, бо вже нібито «темно». Прийшов їхній командир і сказав, що їм наказано повертатись у Старобешеве. А опинился хлопці на параді в Києві. Вирішили, що в Іловайську зажарко для них. 

Щоб Іловайськ довше протримався, я підірвав “желєзку” (залізничну колію – ред.) з Юрком Добрим і Романом Зіненком – вони мене прикривали. Тоді я був постійно з Філіном (Вячеслав Власенко, на серпень 2014 року начальник штабу батальйона “Донбас” – ред.), моїм начальником, бо ж Семена (Семена Семенченко — ред.) тоді вже поранило.

Місцеві (жителі Іловайска – ред.) були зазомбовані: думали, що ми будемо їсти дітей.
Я їй [місцевій] свій останній сухпайок віддаю, а вона питає: “Чи ти будеш їсти наших дітей?”.
Звісно, я ж приїхав сюди, тільки, щоб їсти твоїх дітей.
Фото: Олександр Глядєлов

З 28 на 29 серпня я вже жив в будинку біля школи, господар нам дозволив. Ми різали тоді і курей, бо сухпаї закінчилися. Виживали, як могли, їли варення. 

Спочатку думали виходити з Іловайська на ЗІЛові, потім дістали неробочу «трійку», яку ніби відремонтували, але при виході, біля Многопілля, вона все одно глохла.


Приватні будинки неподалік школи, де базувалися українські військові. Іловайськ, 28 серпня 2014 року 
Фото: Маркіян Лисейко

На зборах “Філін” наказав мені виходити з «Дніпром» о 4 ранку, з вимкненими фарами. Коли ми виїхали на Грабське, в нас почали стріляти зліва і справа. Втрат у Грабському не було. А коли доїхали до Агрономічного, нас накрили мінометами. Думали, це сєпари, та потім виявилось, що рускіє. 

Почали рухатися в Старобешево, заїхали у якесь село, повертаєм праворуч, і тут почалося… З усіх сторін лупашили. Солдат мені каже: 

«Товариш лейтенант, дозвольте стріляти!»

А я йому:

«Зайчик, не стріляти, а ху…рте всім, чим тільки можна»

В нашу машину зрештою щось попало, і ми вчотирьох вилізли з неї. Застрибнули на УРАЛ, але й туди щось влетіло, і нас викинуло вибуховою хвилею. 

Тоді ми вдвох заскочили на БРЕМку (броньована ремонтно-евакуаційна машина – Ред.): один не встиг, а солдатик мій десь загубився. Довелося зістрибнули за ними – я ж не можу залишити своїх. А в цю броню буквально за метрів чотириста шось прилетіло – усі двохсоті. Це вже було під час проходження третьої засади. 

“Фітіль” прикриває вуха вівчарці, щоб уберегти від звуків бою. Бій на 2-му блок-посту, неподалік школи, Іловайськ. 
26 серпня 2014 року. Фото: Макс Левін

Далі було невелике затишшя. Я сів на таблетку батальйону «Донбас», в якій було 19 чоловік – один на одному буквально. Ми доїхали до висотки між Катеринівкою і Старобешевим. В машині купа трьохсотих. У мене два поранення: АГС по руці і куля в губу, але адреналін такий, що нічого не відчуваєш. 

Стали ми на тому перехресті. Перегрупувались по машинах і знову поїхали. І на спуску в нас зразу за півтори хвилини – 3 трьохсоті. Випав полковник 51 бригади, одному бійцеві куля прострелила голову навиліт, потім ще два двохсоті – усе це були кульові поранення. Мій солдат теж загинув: 6 чи 7 куль в броніку. 

Зрештою, в Катеринівці нас лишилось у тій машині 9 чоловік. Авіація, гради – стояв страшний гуркіт. Здається, нас там погодували картоплею. Пити було неможливо через поранення в губі, заливав в горло. Відключився. Об 11 годині вечора мене розбудили хлопці, мовляв, треба виходити. З нами був якийсь старлєй, який представився розвідником. Ми вийшли з хати і побігли поки темно. Старлєй передумав іти, сказав, що «лучше в плєн». Скрізь ходили російські снайпери в маск-сітках, кікіморах, перегукувались. 

Виходило нас п’ятеро, орієнтувалися по зірках. Телефони вимкнули. До 9 ранку дійшли до траси Новоазовськ-Старобешеве, поспали трохи в посадці і пішли далі до Оленівки, де стояла 51-а бригада. Ввечері нас підібрав 74-й окремий батальйон розвідки і завезли нас в Оленівку. 

Я подзвонив, за мною приїхали з нашої частини і завезли в табір, в ППД (пункт постійної дислокації – ред.). Так я потрапив до Харківського шпиталю, і через три дні вже додому. Нас на борту перевезли до Рівненського шпиталю. Там я зустрів свою жінку… 

Мене однокласниця покликала до себе в гості, і там була моя майбутня дружина. Їздила зі мною усюди. 

Віталій показує сліди від поранень. м.Острог, Рівненська обл. Липень 2017 року. Фото: Макс Левін

Отримав орден Богдана Хмельницького, купу нагород. У 2016-му став найкращим командиром інженерно-саперного взводу Збройних сил України.

Що я думаю з приводу війни зараз? Думаю, що це не АТО, а війна і що треба наступати. Так, це великий удар по економіці і по населенню. Навіть якщо не буде російської армії, постраждає близько 400 тисяч людей. І всі підприємства треба переводити на військові рейки. 

Нашу державу розділили. Не можна шукати компромісів. Треба боротися і доводити свою правоту, зокрема в судах, і в Гаазі. Робити все так правильно, щоб наші діти знали, що це була визвольна війна. Щоб це було уроком для наших нащадків: не можна нікому довіряти і треба тільки за себе думати. Сподіваюсь, керівництво держави розуміє, що треба піднімати армію і змінювати її. І не такими радянськими методами, як нині. 

Матеріал зроблено за фінансової підтримки Уряду Канади через 
Міністерство міжнародних справ Канади та Internews

AFTERILOVAISK є документальним проектом, спрямованим на збереження пам’яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня – річниця з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення “зеленим коридором”. Українська армія в “Іловайському котлі” зазнала найбільших втрат за всю свою історію. 
Цей проект відповідає на запит українського суспільства на збереження правдивої інформації про ті події.

Ви можете підтримати продовження проекту: інтерв’ю з учасниками Іловайських подій, створення відеоісторій, переклад на англійську мову, функціонування веб-сайту.
 Будь-яке використання, копіювання, перепублікація матеріалів 
(текст, фото, відео, аудіо) – тільки з письмового дозволу авторів проекту