Ляшук Максим, рота патрульної служби міліції “Світязь”, м.Луцьк 

Батько: Мій син – Ляшук Максим Володимирович. Народився 18 травня 1989 року в Луцьку. 

Дружина Ляшук Оля: Командир другого взводу роти патрульної служби міліції «Світязь», мій чоловік. 

Це почалось ще до Майдану. Він дуже всім перейнявся. А вже на тлі того, що сталося з Небесною сотнею, на тлі ситуації з Кримом Максим вирішив піти у «Світязь» добровільно. Він не був мобілізований. Був тренером з туризму. Працював в місцевій школі в селі Острожець, також викладав в школі в селі Радянське і в Млинові, в райцентрі. До того працював в міліції в спецпідрозділі «Сокіл». 

Як почав працювати в міліції, зрозумів, шо то не його місце. І пішов в школу працювати з дітьми. Він багато чого нашим сільським дітям показав. Пройшов із ними багато різних походів, його команда двічі перемагала у змаганні «Стежками героїв». 

Якось дуже захотів у Крим поїхати. Бо Карпати вже ісходили вздовж і впоперек. І до окупації ще встиг туди звозити (дітей – ред.). Я якраз народила Матвійка, а за два тижні в нього був похід на 7-10 днів. Дуже скучав за Матвійком. Казала йому: «Куди ж ти йдеш? Дитинка он». А він каже: «Я обіцяв». І потім дуже пишався, що діти побачили Крим до окупації. А коли відбулась окупація Криму – він туди рвався. Казав, що поїде і буде захищати. Але якось відговорили. На Майдан його також не пускала. Мені треба, щоб була допомога з дитиною. Другий раз стримала. І батьки так само. А то вже він вирішив настояти на своєму і пішов захищати (в АТО – ред.). 

Дружина Ольга: Саме рішення ми не обговорювали. Він мене питав, як би я до цього поставилась. «Як ти ставишся до тих людей, яким приходить повістка, а вони втікають, ховаються?». Казав, шо він ніколи б так не зробив, що він готовий піти і захищати землю. Спусковим гачком стало те, що його знайомий очолив батальйон «Світязь», і він просто поїхав поговорити про якісь там питання. Але я думаю, що в той момент у нього вже визріла думка, що він приєднається до них. Бо це не може бути спонтанне рішення: просто так взяти і піти захищати Батьківщину. Коли вже він вернувся після зустрічі з Фацевичем, він сказав: «Можете мене привітати, я знову міліціонер». 

Дехто ще вважає, що він туди пішов заради пільг чи ще заради якихось переваг, які може дати посвідчення УБД. Це треба бути безстрашним і самовпевненим настільки, що ти не загинеш і зможеш то все отримати. Я не скажу, що він був безстрашним, бо страх характерний для будь-якої нормальної людини. Все одно доля сумніву була в нього. Але він не злякався. Тільки справжні чоловіки готові пожертвувати своїм життям заради Батьківщини.

Батько: Він один з перших у «Світязь» вступив. Зразу розрахувався з роботою. Я йому казав: «Ну що ти думаєш: жінка, діти. А то війна – всьо може бути». А він мені каже: «Тато, а що я скажу своєму сину, Матвійку, коли той спитає, а чого наша країна така маленька?» Це були хлопці, яких не перебороти і не зламати. Я зара спілкуюсь з хлопцями з його роти. І от кого немає вже, з розповідей батьків, – вони всі були такі: патріоти, фанати чи як то сказати. Це ті хлопці, які бачили ціль, думали, що в цій країні щось зміниться. Що воно мусить щось мінятись, що так далі не може продовжуватися, треба щось робити. От вони цією ідеєю загорілись. Ми навіть не знали, хто з ним там. Ранком їхав на тренування, вечором приїжджав. А як був Майдан – то вони і ночували там. І біля воріт стояли. І не випускали солдатів, щоб ті не їхали Майдан розганяти. У нас тут військова частина, у Луцьку. 

Можливо, він теж відчував, що може не повернутись. Заради майбутнього дітей він це все і зробив. Він не раз говорив, що тільки вони, тільки відважні чоловіки, можуть зупинити…

Батько: Я коли їхав з роботи, часом його забирав. А часом він там лишався. Не стояв на місці ніколи. Завжди вперед-вперед-вперед. З самого початку було ясно, що він поїде на Схід. Скільки ми з ним говорили…

Дружина Ольга: Він мені казав, що то просто територіальний батальйон для захисту Волинської області. За два місяці стало відомо, що їх відправлять в зону АТО. Але все одно: вони були добровольчі батальйони, не ЗСУ. В них було тільки легке озброєння. І вони не мали попасти в Іловайськ. Він мене запевняв, що вони будуть тільки зачищати територію, вже звільнену від сепаратистів.

Дружина Ольга: 13 серпня відправились в АТО. А я дивилась телевізор і чула за ситуацію в Іловайську і що там потрібне підкріплення. І тут ввечері Максим мені телефонує і каже, що їх відправляють в інше місце, що там складна ситуація, потрібне підкріплення, але він не назвав мені, яке це місце. Я кажу: «Іловайськ». «А ти звідки знаєш?» – так ніби я в Генштабі сиділа. Кажу, що тут все по ТБ розказують. Їм сказали, що вони потрібні для підкріплення. Легке озброєння. Не брати багато їжі з собою. На 2-3 дні… Він навіть не взяв з собою телефон, який тримає зарядку місяць, протиударний. Я коли дізналась, що вони там, в оточенні, казала: “Добре, шо в тебе хоч телефон довго тримає заряд, ми зможемо з тобою говорити”. А він його не брав. 

Зразу по бумагах йшло, що загинуло 60 чоловік в Іловайську. Далі 100 почали писати. Всі ми знаємо, шо там до 3000

Дружина Ольга: 28 серпня він цілий день до всіх дзвонив. Ми мали з ним зв’язок. Ввечері подзвонив, спитав, як справи. От чути, коли звук іде з приміщення, а коли з вулиці. Я його ніколи не розпитувала, де ви і що ви, бо знала, що то може прослуховуватись. Він конкретних місць не називав. Кажу: «Ти на вулиці?» Він: «На вулиці». Потім така пауза. То я зрозуміла: або там тихіше стало і не стріляють, або вони готуються кудись виходити – я не запитувала. Сама здогадувалась. Сказав: “Буду мати можливість – наберу”.

Батько: А мені ще 27 серпня дзвонив. Казав, шо в них вже рахунок відкрився у взводі: один 200, другий – 300. Я це пройшов від першого дня. Я можу розказати за кожен день цих страшних чотирьох місяців. Почалось з того, що Іщука похоронили (Володимир Іщук, боєць роти патрульної служби міліції “Світязь”, позивний “Кущ”, загинув в іловайську – ред.) і шестеро зникли безвісти. Потім приїхав «Світязь», ми їх всіх розпитували. Фацевич розпинався, розказував, який він боєць. Я йому кажу: «Ти поганий пастух. Якщо пастух прийшов без стада – це поганий пастух». 

І почалось. Ми поїхали в Дніпро 2-3 вересня. Там обходили скрізь. Потім зустрілись з волонтерами. Шукали зачіпку, в Київ їздили, до Єрємєєва їздили. Можете уявити, що таке місяць нема дитини вдома. Тільки 25 грудня ми їх розкопали і привезли додому. В мене є речі Максимові, які при ньому були. 

Дружина Ольга: Фотографія в морзі, по якій батько його впізнавав, була датована першим вересня. Вихід відбувався 29 серпня зранку. От в оцей проміжок часу я не знаю, хто їх забирав. 

Батько: Обстеження тіла почалося 1 вересня опівночі. Вони подзвонили, я був на роботі. Питають мене. Про форму, майку, труси які? Іконка була з ним Святого Миколая. Така старовинна. 

Дружина Ольга: Це мого прадіда з Першої світової. Спочатку запитали мене, в чому він. Я переговорила з тою волонтеркою. Вона питає, в чому він був вдягнений? Я кажу: “Чорна кофта”. А вона: “Може, така сіро-зелена?” І такий в мене стан шоку. Я побігла шукати речі. Дивлюсь – чорна кофта є. Думаю, як вона могла знати? А мама каже, що то вже шукають серед мертвих. В мене навіть така думка в голову не закралась, що можуть шукати серед мертвих. І потім, як вона це сказала, я почала шукати в себе фотографії і згадала за ту кофту сіро-зелену. І потім вона мені каже, я пришлю вам фотографії на електронку. Я бачу ці всі речі сфотографовані і номер. 

Батько: 3195-тий. Вона мені три рази дзвонила і питала, чи можна відсилати. Вони ж люди, все розумієте. Ми зразу на ніч поїхали туди. І отримали цю флешку повністю всю: з (фотографіями – ред.) тілом, з речами, повністю все. Привезли додому. 

Дружина Ольга: Там в Іловайську така складна ситуація була, бо було багато загиблих. Можливо, багатьох неможливо було ідентифікувати. Бо тіла були понівечені. А Максима можна було впізнати. В телефоні картка – будь ласка, вставте і зробіть дзвінок. Але я розумію, яка була ситуація. 

Батько: Все таємно. 51 чоловіка в Запоріжжі поховали. Тоді через місяць 150 в Дніпрі поховали. Ми коли забирали – то бачили, скільки їх було. Скільки ще стояло на кінець грудня рефрижераторів з тілами. З мішками. Скільки там загинуло – всі тільки здогадуються. У нас є свідоцтво про смерть. Там все записано. Є документи, є повністю опис тіла. Похований тут, в селі. Через дорогу. 

Дружина Ольга: Синові було 10 місяців. Він батька не пам’ятає. Але в нього такий вік зараз – хочеться тата. То він собі придумує. Каже: “Чого я не бачу тата?” Я йому: «Бо він – дух. Він як людина-невидимка». Для нього тато – супергерой, якого просто не видно. 

Батько: А ми ото як рік назад їхали купатись, то я йому перед тим показував відео, коли вони разом купались. І ми поїхали на то місце. То не сказати… Він вибіг з машини. І каже: «Де мій тато?» 

Мати: Там якийсь чоловік спиною стояв. А він каже: «О, то тато, тато!» 

Батько: Виплати всі виплатили нам, квартиру також. То все офіційно йшло. Все від міліції. Начальник приїжджав. Він відчуває свою провину. Та поки самі раду даєм. Але дуже жаль, що нічого не міняється, нема результату. 

Дружина Ольга: Є пільги, якими ми користуємось. На комунальні послуги. Допомагають волонтери. Максим казав: “Якщо загинути, то як герой і бути похованим достойно”. А ото, як з ним повелись – я вважаю недостойним. 

Батько: По Волинській області десятки хлопців зникли безвісти. Ви самі розумієте, шо то не зниклі безвісти. Якби самі не їздили, якби не кожну костомашку, сотні дзвінків, поки самі не рознюхували, поки та флешка не попала з тілами загиблих. Це ж не держава їх дала. Чому то було не привезти по району? Не показати? Та всі знали, що сталося. Війна. Чому то скривати? Зразу по бумагах йшло, що загинуло 60 чоловік в Іловайську. Далі 100 почали писати. Всі ми знаєм, шо там до 3000. 

Батько: Але ми ж батьки і ми переживаємо. От я питаю: «Хлопці, коли востаннє бачили Максима?» Всі їхали в автобусі. Той-той-той – всі знають. Хто де сидів, хто куди побіг. Хто направо-наліво. Думалось, що рік пройде, може, хтось розговориться. Але все темно і таємно. 

Багато хто зараз питає: «А чого ти пустив?». Якби не ці хлопці там, то може б України взагалі не було б. Вони не розраховували, що буде опір. Ті перші хлопці – то дійсно були патріоти. А зараз, то вже так. В армію йдуть за гроші. Цих не цікавило, чи там якась зарплата, чи будуть якісь пільги. Вони йшли. Знали, що це треба. Одягались, хто в що, в ту німецьку форму. За свої гроші купували. 

Дружина Оля: Я інколи себе звинувачую, що ця подія, яка сталась, дуже зачепила нашого сина. Хоч він і був маленьким, він багато чого бачив і знав. Він, напевне, самий перший то все відчув. Бо коли прощались з Максимом, Матвій дуже плакав. Він, певне, відчував, що то була остання зустріч. До того він не казав слово «тато». А коли вже Макс був в АТО, Матвій сказав «тато», то я йому подзвонила. Я знала, що для Максима було то дуже боляче. .
Він коли був там, не міг питати про Матвійка, бо я відчувала отой біль. Можливо, він теж відчував, що може не повернутись. Заради майбутнього дітей він це все і зробив. Він не раз говорив, що тільки вони, тільки відважні чоловіки, можуть зупинити…

AFTERILOVAISK є документальним проектом, спрямованим на збереження пам’яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня – річниця з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення “зеленим коридором”. Українська армія в “Іловайському котлі” зазнала найбільших втрат за всю свою історію. 
Цей проект відповідає на запит українського суспільства на збереження правдивої інформації про ті події.

Ви можете підтримати продовження проекту: інтерв’ю з учасниками Іловайських подій, створення відеоісторій, переклад на англійську мову, функціонування веб-сайту.
 Будь-яке використання, копіювання, перепублікація матеріалів 
(текст, фото, відео, аудіо) – тільки з письмового дозволу авторів проекту