Георгій Тихий і Іван Любиш-Кірдей – журналіст та оператор каналу ARD (Німечина). До 2014 жодного разу не працювали у гарячих точках.

Ми заїжджали (в Іловайськ – ред.) разом з батальйоном «Миротворець», знімали про них фільм. Хотіли зняти не просто передислокацію, а те, як вони приїхали на завдання, побудували блокпости, зайняли якусь позицію. Думали, що приїхали (в Іловайськ – ред.) на півдня, а були там шість. Я розумів, що тією кількістю бійців, яка заходила, взяти місто було неможливо.

Гоша Тихий: 
До війни я був на Майдані. Працював журналістом, як і зараз. Початок протестів зустрів ще працюючи в українських ЗМІ, саме на програмі Савіка Шустера. У грудні 2013-го її закрили. Місяць був безробітним, “краплиною” у людському морі Майдану. А наприкінці січня 2014-го мене покликали на німецьке телебачення ARD – моя англійська стала їм в нагоді для перекладів інтерв’ю. Згодом залишився там повноцінно працювати як фріланс-продюсер. З ARD я зустрів найжахливіші дні Майдану, втечу Януковича, анексію Криму, початок війни на Сході, трагедію MH17, Іловайськ, і все-все до сьогоднішнього дня. Це, справді, страшний і водночас історичний час для України. 

До Іловайська ми потрапили – певно як і більшість – за якимсь пекельним збігом обставин. Звичайно ж, не планували провести в оточеному місті з вуличними боями майже 6 днів і виїжджати під обстрілом. Насправді, з добровольчим батальоном «Миротворець» ми знімали ще починаючи з Дзержинська, де вони базувалися на середину серпня. Потім стало відомо, що батальон передислоковують. Були чутки, що до Іловайська, але певно ніхто не знав. Ми супроводжували бійців, знімали свої сюжети. Коли батальон перемістився до Комсомольска, вдалечині – в Іловайську – серед ночі вже видно було заграву від артилерійських вибухів . 

Пізно вночі чи то раннім ранком нам сказали, що бійці висуваються на невелике завдання і можуть взяти нас з собою. Ми з Іваном вирішили поїхати. Ми ж не знали, що тієї ночі тисячі російських військ організовано перетинають кордон, аби взяти Іловайськ у щільне оточення. Вже вранці ми доїхали до «першого» блокпосту на околицях Іловайська. Тільки там ми зрозуміли, куди в’їжджає батальон. Тим не менш, порадившись, вирішили, що історія буде неповною, якщо ми розвернемося і поїдемо назад. Так заїхали у саме місто. Розтрощеними вулицями, повз втомлених бійців «Донбасу» і «Дніпра-1» біля школи, далі – до залізничного депо. 

Вийшло так, що ми заїхали в пастку, яка закривалася. За нами в той самий день – День Незалежності, 24 серпня – за нами це вікно закрилося. 

Інтернету майже не було. Мені знадобилося десь 40 хвилин, щоб завантажити стрічку новин у Твітері. Там було багато панічних повідомлень про російські війська, що перетнули кордон. Я спочатку не вірив – «у жаху великі очі». Потім це виявилося правдою. 

Іван Любиш-Кірдей:
“Миротворець” – хлопці “стріляні”, але коли вони зайшли в депо, де вже були “Херсон” і “Світязь” (батальйони — ред.), перше враження склалося, як в російському пропагандистському фільмі “Дев’ята Рота”. Коли в Афганістан завезли новеньких, де на них чекали “стріляні”. Замурзані бійці в депо вальяжно курили папіроси. З їхнього зовнішнього вигляду я зрозумів, що вони вже трохи побували “в жопах”. 

Ця недоїджена тушонка, хліб покришений, якісь карімати, поруч хтось спить, стріляє снайпер, ніхто не реагує – це був сюр. 

Я розумів, що тією кількістю бійців, яка заходила, взяти місто було просто неможливо

Гоша Тихий: 
Ще дуже сильні перші враження були від того, як ми шукали ночівлю в депо. Першого ж дня. Ми приїхали на війну, як пацани з гламурного Києва. А виявилось, що це не 5-ти зірковий готель. Ми знайшли ЧМЕЗ, зелений такий маневровий потяг. Квадратний. Усі “ВІП-місця” були на той момент зайняті. Стояв офігєнний електропотяг, купейні вагони –всюди зайнято. Нам з Іванком залишився маневровий. Ми знайшли комору з одягом залізничників. Куфайки там всякі. Ми розуміли, що то чуже, але в таких умовах що було робити? Вночі холодно. Ми взяли дві дубльонки, штани якісь. Постелили на підлогу в кабіні і були щасливі, що суперофігезно заховались від обстрілу. 

Це фантастика, насправді. 

Іловайськ розділений величезним залізничним полотном. На 15 чи 16 колій. Фактично за цим полотном на той момент проходило розділення міста. За ним починалися днр-івські позиції, тут були українські. Депо знаходилося просто на лінії протистояння. Величезна будівля, просто гігантська. Як “Херсон” зі “Світязем” – бійців 30 разом – захопили і день-два тримали це депо, не можу зрозуміти. “Миротворець” вже зайшов на підкріплення. 

Мене збудив вибух від снаряда, який, очевидно, впав на шкільне подвір’я. На голову почав сипатись пісок, вся школа задрижала, ходом ходила.

Іван Любиш-Кірдей:
Якогось відчуття, що їдеш на реальну війну, не було взагалі. Абсолютно. Здавалося, що це буде черговий якийсь заїзд в місто: вони розставлять свої пасочки, боєприпаси, ми їх там познімаємо. Все буде чинно, мирно, спокійно. І вернемося назад. Ми їхали на півдня, забрали всі акумулятори, які були живі. 

Для мене серйозний треш почався після того, як ми з Георгієм заїхали в школу, на другий день. Одну ніч ми ночували в депо, а наступного дня попросились до КАМАЗу, який відвіз нас в школу, де був командний пункт. Звідти ми думали якось вибиратись з міста. Другої ночі – в школі – мене збудив вибух від снаряда, який, очевидно, впав на шкільне подвір’я. На голову почав сипатись пісок, вся школа задрижала, ходом ходила. Отоді я вже відчув, що це “трушна” війна з можливими наслідками. Виходити на вулицю стало страшнувато. 

Гоша Тихий: 
Я дуже добре пам’ятаю пораду, яку дав Філін (командир батальйона “Донбас” – ред.), який після поранення Семенченка був власне фактичним командиром угрупування в самому Іловайську. Він зібрав навколо себе бійців і сказав такі слова: 

“Пам’ятайте, ви маєте завжди боятися. Постійно. Це відчуття страху – воно в якийсь момент пропаде, і це найбільш небезпечний момент. Тому що в мене вже повно бійців, які вважають, що вони супергерої. Забралися в таку дупу… І їм не страшно. Такі люди зазвичай і гинуть. Тому постійно бійтеся. Якщо чуєте якийсь посвист, якийсь звук, обов’язково падайте на підлогу. Хтось поруч обов’язково не впаде, буде стояти і сміятися. Краще нехай з вас посміються, ніж ви загинете”. 

І це допомагало реально. Багато разів. Коли ти постійно знаходишся в інтенсивних бойових діях, посеред звуків, в якийсь момент перестаєш реагувати на це. Навіть не повертаєш голову. Настільки звично стає. 

Це надзвичайний психологічний тиск, і треба постійно розмовляти. Говоріть про що завгодно, про колір стінки поруч. На будь-які теми

Гоша Тихий: 
Другу корисну пораду нам дав Тарас Брус (боєць “Дніпро-1”), покійний. Ми ледь не зайняли його місце для ночівлі. Він прийшов – і ми посунулися. Згодом з Тарасом розговорилися. Він, насправді, був дуже світлою людиною. Розумний, спокійний. Реально з великим досвідом. Він нам дав пораду: “Хлопці, ви маєте постійно тут говорити. Це надзвичайний психологічний тиск, і треба постійно розмовляти. Говоріть про що завгодно, про колір стінки поруч. На будь-які теми. Навіть якщо механічно, просто постійно говоріть. Якщо ви замовкнете, пройде 5-10 хвилин, і вам капєц. Тому що ви зануритесь в погані, дуже погані думки. І з них дуже важко викарабкатись”. Це допомагало, насправді.

Гоша Тихий: 
На 3-4 день стало зрозуміло, що з Іловайська нічого не виїжджає – це точно повне оточення. Ми пропустили останню колону з пораненими, яка виїхала 26 серпня. Скажу чесно, були бійці, які розганяли дуже панічні настрої. Деякі з них реально не виходили назовні, були в абослютній паніці. Але їх можна зрозуміти. Реально. Люди не були готові до настільки жорсткої ситуації. “Все, нам кінець! Нас тут розстріляють, ми ніколи звідси не вийдемо”. 

Я пам’ятаю критичний для себе момент, коли майже засинав, і в мене трапився напад ненависті. Я чогось думав особисто про Путіна, хоч це і смішно. В мене таке було двічі. Вперше – 30 листопада (2013 року – ред.), після побиття студентів (на Майдані – ред.). Це був неконтрольований напад внутрішньої ненависті. Я уявляв собі, як беру Путіна і колошмачу його головою об стіну. Після цього був такий стан, наче це не я, а якесь кіно. Це страшно, я наче розчинився, ніби споглядаю збоку. Я дуже злякався: в такій важкій ситуаціі треба концентрація, а ти взагалі – бум! – і абстрагувався. Взагалі від усього, що відбувається. 

Гоша Тихий:
Я також дуже добре пам’ятаю історію про кінематографічність того, що відбувається в житті. Реальність і кіно іноді взагалі не відрізняються. Це було десь по обіді. Серпнева спека, літають мухи, стоїть така напружена тиша. Перед цим були обстріли – ранішній, денний. І десь вже з годину жодних звуків. Це дуже всіх напружувало. І от в цей момент один з бійців піднімає картонну коробку з чимось важким і починає нести з іншого боку спортзалу. Несе так повільно, а вона важка, нести через весь спортзал. Там лежать поранені, командування сидить, хтось відпочиває, хтось чистить зброю. В цій тиші, серпневій спеці. Несе-несе-несе. А вона погана, коробка, і в якийсь момент відкривається нижня створка і з неї випадає фарфорова тарілка і розбивається об пілогу. В повній тиші – буууу-бууумм! Всі підскакують, різкий звук, думали, що обстріл. А я дивлюся і жартома кажу: “На щастя!”. І всі: “Гагагагага”. Проходить секунд з тридцять, і починається страшенно лютий обстріл. Ми не встигаємо в коморку… 

Якби я був сценаристом, режисером, я зняв би таку саму сцену, щоб показати напруження війни. Це звучить як Голівуд, але відбувалося в нас на очах. 

Пам’ятаю, нам сказали допомогти якийсь мішок віднести. Несли ми його через усю, поки спитали, що за мішок. “Та це речі “Мєгі” (боєць з позивним “Мєга”, загинув під час мінометного обстрілу – ред.). Він загинув”. А ми тільки-но знімали інтерв’ю з ним біля КРАЗу. Він стояв такий безстрашний, хвалився, типу: “Та яке там оточення, я нічого не боюся, все буде нормально”. 

Без звуку, вибухів не чутно, але поле повністю вибухає. Скільки вистачає зору до горозонту, всюди піднімаються воронки землі від вибухів.

Гоша Тихий: 
Ми намагалися виїхати 28 серпня за колоною з пораненими. Була надія, що, може, поранених випустять з оточення за домовленністю. Домовленність ніби була. Перед цим ми виїхали в Многопілля, передмістя Іловайська, де був польовий шпиталь. Колона вирушила з міста, проте була обстріляна на виїзді і змушена повернутися назад до шпиталю. Нам довелося провести ніч в Многопіллі. Там було досить страшно, насправді, бо не було підвала. Тільки коридор, в якому ми спали. Всім наказали вимкнути телефони, вийняти батареї – повна конспірація. 

Наступного ранку ми вишикувались в колону на виїзді, яка налічувала сотні автомобілів – була дуже довгою. Усі чекали команди на рух. Пам’ятаю, яка була напружена атмосфера, тому що ми стояли передостанні в колонні. За нами військовий на якійсь вантажівці почав скандалити, що ми маємо бути останні, а не він. Цей страх легко пояснити: остання і перша машини в колоні завжди розстрілюються. Росіяни навчились це робити в Чечні. Стріляєш в першу і останню, і вся колона зупиняється. Заблокована, не може ні назад, ні вперед. 

Ми стояли-стояли, чекали виїзду. Годину, другу, дуже довго. За лісопосадкою вибухав боєкомплект — підривали, щоб не залишити ворогу. А потім почали лягати міни, десь поруч із колоною. Одна, друга, третя. І все ближче, ближче, ближче. 

Я добре пам’ятаю момент початку руху, тому що це була спонтанна якась реакція. У військових, звичайно, була команда, але ми ж нічого не знали. Пам’ятаю, як танки починають стартувати з усіх газів, стають на диби. І починається просто капець, хаотичний рух. Весь порядок колони порушується, ми починаємо тулитися до більших машин і виїжджати з сільської вулиці з маленькими будиночками у відкрите поле. 

Найжорсткіший момент, який я пам’ятаю, це коли ми виїжджаємо на відкритий простір. І скільки вистачає ока, відкривається безмежне поле, пшеничне або соняшники. В нас зачинені вікна в машині реве двигун, ми швидко рухаємось, звуку ззовні немає. Апокаліптична картина: без звуку, вибухів не чутно, але поле повністю вибухає. Скільки вистачає зору до горозонту, всюди піднімаються воронки землі від вибухів. 

Іван Любиш-Кірдей:
Я, на жаль, не зняв одну картину, яка лишилася лише в пам’яті. Мене страшенно дратувало, що я не міг налаштувати камеру – запис постійно вимикався. 

Попереду нас їхав танк чи БМП, я не пам’ятаю вже, бойова здорова машина. В неї влетів снаряд, в башню лупанув. Башня почала крутитися в нашу сторону. Такий дим звідти повалив, що ми просто в’їхали в темряву. Я подумав, що зараз щось і в машину влетить, і на цьому все – привітаємося з Боженькою. Але якось ми проїхали далі. 

Під’їхали до якогось блок-поста біля заправки. Зраділи, що вже наші. Але коли залишалось метрів 20 до людей, побачили георгіївську стрічку на плечі одного з військових.

Гоша Тихий: 
Це виглядало так: Ванька нахилився, тому що повний треш, все свистить, гупає. Наш джип летить на страшній швидкості по ямках. Ванька нагнувся донизу, а руку висунув догори. Рука з камерою стричить під дахом машини і знімає все, що навколо. Цю картинку я запам’ятав назавжди. 

Ще була дуже фантасмагорична мізансцена під час виїзду. Ми йшли по gps-навігатору, який орієнтував жіночим голосом. Перед нами страшний обстріл, техніка, повна жопа навколо, і на тлі такий голос: «Через триста метров поверните направо. Движение прямо…» 

Сам виїзд тривав десь 20 хвилин, мабуть. Було кілька засідок, в які ми потрапили, але все це зараз згадується ніби у напівсні. Не можу зрозуміти, як жодна з тих автоматних черг нас не зачепила. 

Насправді, зачепила: кулі побили нам радіатор, капот, колеса, одна застрягла у дверях з боку водія, до моєї каски не долетіла сантиметрів 20. Імовірність, що жодного з нас не поранить, була, мабуть, відсоток або менше відсотка. 

Гоша Тихий: 
Пам’ятаю, як під час проїзду останньої засідки я нахилився, щоб максимально зменшити простір, який займаю, і чую, як лопається скло в машині. Тоді я подумав, що це кінець. Ніби в кіно: наступної хвилі розплющуєш очі і розумієш, що двигун досі гуде, і ми їдемо далі. 

Ми обігнали усю колону, вискочили попереду першої ударної групи. Ми натрапили на ворожу БМП, і у нас навіть на відео є, як Макс (Макс Левін, фотограф, був за кермом авто – ред.) махає рукою їм, вітаючись. Ми були без розпізнавальних знаків, просто їхала собі крута машина. І це БМП нас пропустила, не розстріляла. Перед нами була відкрита дорога, але ми не знали, куди їхати далі. У зведеннях АТО повідомляли, що Докучаївськ – український, та чи можна було цьому вірити?

Під’їхали до якогось блок-поста біля заправки. Зраділи, що вже наші. Але коли залишалось, мабуть, метрів 20 до людей, побачили георгіївську стрічку на плечі одного з військових. Макс витиснув газ, і ми рвонули повз них. Ми були дуже близько, я пам’ятаю вираз обличчя цього “днр”-івця, який, схоже, навіть не зрозумів, що сталось, він не стріляв нам у слід.

Гоша Тихий:
Ми намагалися зрозуміти, як їхати далі, питали людей, але ніякої інформації не було. Тоді ми почали дзвонити усім, кого знали у Києві. Друзям, батькам, знайомим Парубія, щоб розказати, що тут відбувається. Це був якийсь такий панічний момент, емоційний рух. Десь тоді мені подзвонила Аня, “Мурка”, медик, я дав їй свій телефон напередодні. Вона дзвонила сказати, що поранена і навколо багато поранених і просила про допомогу. Але ми ніяк не могли допомогти. Абсолютно. Наступного разу ми з нею побачилися уже в Києві.

Нарешті, якийсь місцевий чоловік поїхав з нами і розказав, як доїхати до Докучаєвська, який на той момент виявився “сірою зоною” – не був контрольований жодною зі сторін. Ми приїхали в місто, і я дуже сильно хотів курити. Пошкутильгав на місцевий ринок: на ногах був грибок і ходити було дуже важко. В бронежилеті, касці, обсипаний брудом. Мене обступили місцеві жіночки і почали розпитувати, що сталось. В той момент я ще не розумів, чи живий насправді чи все це сон. Я почав говорити, що розстріляли коридор, дуже багато військових. Вони починають ридати усі навколо мене. Це страшний спогад.

Після цього ми поїхали у Волноваху. Сіли у якесь кафе, замовили шашлик і салат, але їсти не могли. Звідти, власне, оті наші фото після виїзду, на яких ми обіймаємось, щасливчики. В Іловайську в той час продовжувалась бійня.

У 2016-2017 я бачу спокійних, з великим бойовим досвідом людей, які розуміють, що вони тут роблять, дуже професійні, переважно це регулярна контрактна армія.

Гоша Тихий: 
Так, ми виїхали і назнімали матеріалу на 2 документальні фільми. Перший, 15-хвилинний, вийшов другого вересня на німецькому каналі ARD, у прайм-тайм, через 3 дні після нашого повернення. Фільм переглянуло понад 4 млн німців. У цьому фільмі ми напряму стверджували, що відбулось російське вторгнення в Україну, оточення Іловайська і розстріл коридору. Це дуже вплинуло на суспільну думку у Німеччині, де досі вважали війну локальним конфліктом між Києвом та Донецьком.

Другий, 45-хвилинний, фільм вийшов 10 жовтня та називався “Путінська армія в українській війні”. Тобто акценти були розставлені.

Якийсь час здавалось, що я більше не поїду на Схід. Це була така перша емоційна думка, похідна від пережитого страху. Але я не зміг просто сидіти і не їздити. Можливо, це виховання або професійне. Однак наші поїздки зараз мають радше ситуативний характер. Ми їдемо, коли є можливість, але це уже рідше, ніж під час загострення.

Чесно кажучи, інтерес міжнародних ЗМІ до подій в Україні впав: у Німеччині почалася криза мігрантів, на порядку денному стали вибори, внутрішньополітичні справи, а у нас лінія фронту не міняється, глобально ситуація не рухається.

Я хочу додати, що наша армія з того часу дуже змінилась. У 2014 році я бачив супермотивованих, дуже патріотичних хлопців, які, однак, не знали війни, не розуміли, чого чекати, і не мали необхідного обмундирування. У 2015 році пам’ятаю дуже багато п’яних, інколи було важко знайти когось тверезого. То у 2016-2017 я бачу спокійних, з великим бойовим досвідом людей, які розуміють, що вони тут роблять, дуже професійні, переважно це регулярна контрактна армія.

Гоша Тихий:
Однак зараз армія набагато більш закрита щодо роботи із журналістами: вигадали двохступеневу акредитацію, чинять бюрократичні перепони. Було раз, що ми уже всюди познімали, доходили майже до сепаратистських позицій, але не могли отримати дозвіл прес-секретаря на те, щоб взяти короткий коментар у бійця, який скаже, що перемир’я немає. Аргументував так: ” Ой, нє у вас картка синя (а не рожева, другий ступінь акредитації – Ред.)” 

І ми не можемо пояснити, що камера іноземного каналу важлива для вас особисто. В армії, яка не рухається, виростає ця бюрократія. Крім того, є колеги, які працюють непрофесійно, і це дає привід Міністерству оборони вводити якісь нові обмеження. Ми їздимо переважно завдяки особистим домовленостям. Я сідаю в машину до медиків, до волонтерів, до військових, які кажуть: “Та ми цього хлопця знаємо, їдь з нами, знімай”. Довіряють. 

AFTERILOVAISK є документальним проектом, спрямованим на збереження пам’яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня – річниця з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення “зеленим коридором”. Українська армія в “Іловайському котлі” зазнала найбільших втрат за всю свою історію. 
Цей проект відповідає на запит українського суспільства на збереження правдивої інформації про ті події.

Ви можете підтримати продовження проекту: інтерв’ю з учасниками Іловайських подій, створення відеоісторій, переклад на англійську мову, функціонування веб-сайту.
 Будь-яке використання, копіювання, перепублікація матеріалів 
(текст, фото, відео, аудіо) – тільки з письмового дозволу авторів проекту