AFTERILOVAISK. “Вінниця

Фото: Юрій Величко

Олександр Сарабун, позивний «Вінниця», «Донбас», Могилів-Подільський

Коли ще були живі ветерани Другої світової, був у нас такий дядя Міша – пережив полон, двічі втікав і різними шляхами намагався повернутися, але його ледь не засудили через те, що був полоненим. Я добре запам’ятав, як на 9 травня він одягав свій кітель, де пару медалей було, сідав під хатою і плакав. Я питав: «Дядь Міша, а чого ви плачете, це ж День Перемоги?!». А він казав: «Хлопці, найгірше зло – це Радянський союз».

Я не знав, що історія повторюється. Коли все почалося, то відчув, що не хочу назад у союз, у «содружество» з Росією, де оце зверхнє «ви хохли, а мы русские». І коли почалося в Криму, я для себе відразу все вирішив. 3-го чи 4-го березня уже був у військкоматі, написав заяву. Думав, тоді нас усіх відразу бігом і погнали. Ага! На першу хвилю я потрапив у військкомат, ми повністю переписували всі папери, призивали по-новому людей, переробляли документацію.

Липень 2019 року, Вінницька обл. Фото: Маркіян Лисейко

До війни працював будівельником. Доброволець, воював у складі батальйону «Донбас», виходив із оточення під Іловайськом. Пострілом із великокаліберного кулемета йому роздробило праву ногу, потрапив до полону. Через три дні його та інших бійців обміняли на російських військовополонених. У Дніпрі Олександрові ампутували ногу. В серпні 2015 року повернувся до армії на протезі, у 46-му батальйоні «Донбас-Україна» відповідав за матеріальне забезпечення підрозділу. Очолює організацію «Патріот України», яка надає допомогу учасникам бойових дій та сім’ям загиблих. Розлучений, батько трьох дітей.


У мене була дуже довга дорога на війну. Відправили в 1 танкову Гончарівську бригаду, записали простим олівцем, без документів. Військовий квиток забули у Вінниці, передали якомусь офіцеру, а він поїхав додому. Я приїхав до нього, а він каже: «Бери і йди з ним куди хочеш». Пішов у Вінницький військкомат, а вони мені: «Іди на хрін звідси, це не воєннік, ти вобщє хто такий?!». Пішов до нас у військкомат, а в мене питають: «Ти куди йшов?», кажу: «Батальйон Донбас», «То збирайся і йди».

Той «коридор» не забудеться ніколи. Є такі особливі моменти, що їх просто пам’ятаєш, а є такі, що ніколи не забудеш.

Зателефонував і мені сказали, що їм треба люди, лишається 5-6 осіб, «якщо за 5 днів встигнете добратися, то увійдете в сержантський склад батальйону «Донбас». Я якраз приїхав о 8 ранку, сказав прізвище, записали, і на мені останньому закінчився набір. Тоді вже формували не «Донбас», а батальйон «Крим». Цей батальйон відправили в Старе (селище, де була тренувальна база Нацгвардії – ред.), там почали з нього ліпити батальйон «Золоті ворота». Потім якимись дорогами, не знаю як, «Тур» і покійний Льоня «Броня» вийшли на «Філіна». «Філін» сказав: «Якщо вас буде понад 20 осіб, я вас усіх візьму». Назбиралося аж 29. А в «Золотих воротах» я вже був записаний як командир взводу, на сержантську посаду. На мені вже були (хоч я ще того не знав) АКСУ і пістолет. Я ще в руки не брав, а вже записали. Коли я сказав, що їду в «Донбас», у «Золотих воротах» почали тиснути, мовляв, «це спецпідрозділ МВС». Там ще був козак Гаврилюк*. Він там більше від усіх виступав: «Брати, побратими…». Але його відразу послали в потрібному напрямку, і напевно, правильно послали.


*Михайло Гаврилюк — активіст Майдану. У січні 2014 року його роздягнули й катували на морозі бійці спецзагону внутрішніх військ, а згодом оприлюднили відео знущань. У жовтні 2014 року на позачергових виборах до Верховної Ради України Гаврилюка обрали народним депутатом від партії «Народний фронт». За час депутатства не відзначався законотворчою активністю, натомість одружився, придбав автівку й квартиру, відпочивав за кордоном та встиг осоромитися із побиттям журналіста.


Нас зібралося 28 чи 29, хтось прислав автобус, і зі Старого ми вирушили в бік Артемівська. Не знаю, скільки я там пробув. Пригадую, що на перший бій ми їхали на Іловайськ. Ночували біля школи в селі Осиковому. Мені не вистачило зброї, то дали саперну лопатку. Я дивлюся – куди з нею іти? А хлопці ще й дурня клеять, сміються: «То що, «Вінниця», вітаємо! Бойове хрещення саперкою пройдеш». А Льоня «Броня» дав мені гранату і сказав: «Якщо щось, то на цьому підірвешся». Потім, коли були в Кураховому на базі, приїхав «Тар» із «Восьмим» і привезли два ящики зброї. Мені дали АКС із підствольником, але чогось той підствольник постійно випадав. Я раз стрельнув, полетів уперед, підствольник вилетів позаду. Потім «Тар» десь знайшов кевларову каску. Досі вона в мене вдома є. Якусь канадську форму мені дав «Філософ» вже покійний (у танку згорів в 93 бригаді).

28 серпня 2014 року, 18.42. Іловайськ, вечір перед виходом “зеленим коридором”.
“Вінниця” несе боєприпаси. Фото: Маркіян Лисейко

Той «коридор» не забудеться ніколи. Є такі особливі моменти, що їх просто пам’ятаєш, а є такі, що ніколи не забудеш. Найперше, що мені запам’яталося – коли бомбили крепко, то я підійшов до «Зубра». Він колись був капеланом від протестантської церкви. І кажу: «Зубр», помолися за нас, у мене таке відчуття, що ми не всі звідси повернемося». А він зняв каску, сів на ящики від боєприпасів, руки склав і молиться. А збоку хтось пробурчав: «Хех, поможет вам эта молитва». Добре пригадую, як тріснув його каскою й порадив самому помолитися за свою душу. А наступного дня його вбило. Бачив, як несли його тіло, накрите ковдрою. І тоді я зрозумів, що Бог є.


Ми виїхали рано, всі повантажилися на машини. Сидів я, вся наша розвідка, всі хлопці «Тура». Сидів коло мене Льончик «Броня», «Монах», «Риба», «Байкер». «Зубр», «Тар» і «Макс» в машині сиділи. Хлопці ще якісь із «Кривбасу» були, з 93-ї заскакували на ходу. Підійшли і кажуть: «Мужики, у нас розбило техніку». Я ще тоді казав: «Ого, скільки техніки, а чого ж вона туди не заходила?». А там половина неробочої. Це вже як в Многопіллі колони стояли. А якийсь офіцер – страшний і брудний – каже: «Пацани, нас тут так довбали, що половина техніки вже ні на що не годна». І ще один мужик попросився сісти до нас в машину, чогось подумали, що я старший. Я кажу: «То сідайте, якщо треба». Вони всі позалазили й ми рушили.

29 серпня 2014 року, 06.29. Многопілля, колона українських військових вибудовується для виходу. Фото: Маркіян Лисейко

А потім чомусь стали в полі. Казали, що ведуться переговори про якийсь «коридор». А пацани почали гудіти, що вже ж ніби дали «коридор», про що вони там ще говорять?! А перед цим «Тур» сказав, що всі броніки треба повісити на борт вантажівки, бо хто його знає, «за ними хоч прикриєтеся». А я сидів біля колеса. Біля мене «Броня» і «Монах». Упало дві міни, всі почали кричати: «Шо за фігня, шо за пальба?!». Потім рушили колони. Ми виїжджали, дорога десь ішла в посадку, і вони (росіяни – ред.) сиділи, як викопані прямо, махали. Ну в метрах сорока від нас. Дивно це виглядало: вони махали нам, ми їм. Я не думав, що почнеться таке. І коли почало гупати, Льоня «Броня» каже: «Давайте одеваться». А Льоня був без каски, бо «Зубру» віддав. Сказав: «Зубр, тебе нас вывозить, тебе нужней, чем мне». Виходить, він таким чином йому життя врятував. Бо «Зубру» влетіла граната, і ця каска його врятувала.

Рушили, і я почув, що «Філін» почав кричати: «Увага! З боями прориваємося всі. Засада!». Тобто, нас обманули. Потім це продублював «Тур». «Колона вперед!». І як почало гатити. Один вибух, другий, і більше я «Тура» не чув. Потім дізнався, що його не стало.

Для мене це був переляк, тимчасовий ступор: в колоні виїздила «газель», в ній двоє 200-х, замотані в ковдри. І чи то СПГ, чи «Фагот»-ом в ту «газель» як влупили, а вона бортова, незакрита. Один мужик вивалився відразу, а цей, що до мене був ближче, вивалювався з тієї «газелі» й горів на ходу. Далі всі почали строчити куди попало. Потім «Монах» подивися у приціл снайперської гвинтівки і побачив, що вбили у них крутого полкана, бо влупили і чую, що кричать в рацію: «Сука, полковника завалили!».

Ще там була беха (БМП – ред.), виїхала – тарах-тарах-тарах – і ховається. Гарно ж вони там окопались. Із нами в машині був хлопець, не знаю, з якої бригади. То він узяв РПГ, зарядив і в ту беху влучив. «Зубр» (водій – ред.) петляв увесь час. Мені здавалося, що минуло п’ять хвилин, а виявилося, що все тривало цілу годину. І тут почалось. Першого Льоню вбило – попало йому в голову, потім «Монах» почав кричати, що поранений. Влучило по машині. «Зубр» почав вирулювати. Ще один удар позаду…

«Господи, якщо ти мене звідси виведеш живим, я своє життя зміню й зовсім по-іншому житиму, не буду чудити, як до війни чудив». І якось так, чи Бог зжалився, чи змилувався наді мною – вивело мене звідти.

Я став на коліна і взяв чи то автомат, чи гвинтівку, почав стріляти. І де воно те дитинча взялося – в нього чи заклинило, чи він перезаряджав… Ті очі мені ще півроку снилися. Таке молоде, русяве-русяве, без каски, без шолому. Тільки форма і «тільняшка» – наче на дембель зібрався. І він той автомат дьоргав-дьоргав, а я: «Піздєц тобі, кацап». Ба-ба-а-ах! І вкинув просто межи очі йому. Він ліг, а тут бух-бух-бух, і я відчув, що в ногу сильно запекло. «Зубр» став, я скотився із того КрАЗа. Нога в один бік, а я – в другий. Діма «Скіф» підбіг, тягнув мене з кимось. Підбігла Катя, медсестра, і Аліна. Глянули, а там діра, кості стирчать перебиті. Уже в госпіталі, коли нас евакуювали, виявилося, що ще була дірка в сечовому міхурі. Дівчата наклали мені бандажі, щось вкололи. Саша «Гайдамака» замість шини наклав варцабу з вікна. Потім я її зняв, бо там були цвяшки. Це все коло хат було. Я розплющив очі – летить на мене КАМАЗ. Водій із роти охорони, йому перебило ноги. Мені пощастило, бо поряд був бетонний стовп, то авто в нього вперлося. Потім хлопця витягнули, а цей КАМАЗ запалили. Я бачив, що ноги в нього перебиті, але живий.

Грудень 2015 року. “Вінниця” на службі в 46-му батальоні ЗСУ “Донбас-Україна”.
Фото: Юрій Величко

Лежали я і «Тар». У мене була граната в боковій кишені в броніку. Витягнув, поставив її під сраку. Сиджу й плачу, кажу до «Тара»: «Все, хана нам. «Тар», я сів на гранату, я в полон не піду». Кажу: «Пробач, доню, тато більше не повернеться». Це було так страшно. Потім трохи заспокоївся. Думав: «Господи, якщо ти мене звідси виведеш живим, я своє життя зміню й зовсім по-іншому житиму, не буду чудити, як до війни чудив». І якось так, чи Бог зжалився, чи змилувався наді мною – вивело мене звідти.

Я кажу: «Що ж ти, сука, робиш, нас же переб’ють?!»

А там вже чути поодинокі постріли.

«Хто ж поранених лишає, ти ж офіцер, як це так?»

Не пам’ятаю, що було далі. Пригадую якусь посадку, хати, городець маленький. Дерево, кулемет, два цинка (металева коробка, в якій зберігаються набої – ред.) набоїв, і двоє добровольців сидять і курять. Чи вони в стані ступору, чи їм було просто байдуже, що відбувається. Я почав кричати, а вони не реагували.  Кричу їм: «Стріляй!», а вони: «Йди звідси». Лишили той кулемет і в хату. Я заліз під кулемет, стріляю і не бачу нічого, а він скаче. Випалив ті два цинки.

Припинилася стрільба. Бачу, Рома переставив свій кулемет, пацани трохи почали окопуватися. Я поліз у хату. У сінях так багато солдат стоїть, я кажу: «Сука, допоможіть же, занесіть мене в хату, я ж не можу по сходинках». Якийсь офіцер кричить: «Та ж підніміть бійця, бо вб’є його під хатою». А Льоня «Риба» поранений лежав під деревом, його броніками накрили, як черепашку. Затягли, я ледь свідомість не втратив, бо не піднімали, а просто тягли, а тоді поклали під дверима.

І чую в рацію: «Все, здавайтеся, й виходьте, ми не будемо стріляти». Лежали в хаті я і ще один мужик, але він помер. Йому сильно повибивало плечі, не було шансів вижити. А тим часом почали вже бити мінами. Хаотично. Одна влетіла в хату. Я кажу: «Сука, давай, убий уже нас, тільки не свисти тут». Двічі влітало в горище. Діма Куліш (“Семьорка” – ред) потім розповідав, що хата згоріла. І там лишився той, хто помер.

Липень 2019 року, Вінницька обл. Фото: Макс Левін

Уже ніби всі почали здаватися, армійці повиходили. Забігли два пацана, ніби росіяни. Помітно було, що то не сєпари. Звідки в сєпарів взялась гвинтівка «Вал» і автомат моднячий із ручкою перенесення вогню?! І пацани молоді, років по 20-25, контрактники чи що. На формі з одного боку прапор Росії був, а більше ніяких розпізнавальних знаків я не бачив, бо погони були обмотані білою тканиною. Один каже: «О, тут раненный», а другий: «Та, хуй с ним, он сам дойдет». І повибігали. «Мурашки» пішли, я подумав, що мені тут кінець.

Потім був момент, який не забуду ніколи, скільки буду жити. Я виліз із хати, бо почали лупити. Думаю, треба лізти, інакше нам кінець буде. Льоня,  «Риба» лежав, ще хтось поранений. “Сєня” (Сергій Васильков) ліз, перемотаний якоюсь фуфайкою, і держав два магазина в руці (покійний «Восьмий» дав йому свій ТТ чи Стєчкіна перед виходом). Він лежав поранений в КАМАЗі, як вижив – це чудо. Чи виліз звідти сам, чи випав, чи хтось витяг – досі не знаю. Так от, Сєня повзе і кричить: «Суки, какое сдаваться, поубиваю всех!!!». Поранений, йому ракета ноги перебила. І він повзе і кричить оце.. Зараз  живий-здоровий, в Лозовій живе. 

А далі я почув фразу, яку ніколи не забуду. Стояли там всі, хто міг бігати-ходити. Я виліз із хати в сіни. І «Гал», Анатолій Виногродський, для мене він завжди буде сука рєдкосна, каже: «Я был на переговорах у русских, они дали 60 минут, чтобы мы забрали раненых и убитых, и ушли. Но я принял решение – мы по-тихому уходим». Я кажу: «Що ж ти, сука, робиш, нас же переб’ють?!». А там вже чути поодинокі постріли. «Хто ж поранених лишає, ти ж офіцер, як це так?». Він подивився на мене, вони за будинок відійшли і всьо. Прибігла Катя (медсестра – ред.), каже: «Винница, извини, так бывает, мы уходим», і побігла. Я заплакав і кажу до Сєні:

«Братан, що будем робити?». А Сєня: «Ползти». «Так ми ж здохнем. Жарко, серпень. Нас спека уб’є або гангрена в полі».

А він каже: «Братан, вольными помрем, но не в плену».

Тут прибігає Саша «Гайдамака», став і плаче. Я кажу: «Саня, а чого ти не пішов?». «А як я піду, як буду знати, що ви тут умираєте?! Як потім із цим жити буду?».

Я вважаю, це геройський вчинок, після чого «Гайдамаку» звинуватили, що він боягуз, хоча його треба було до ордена приставити. «Саня, а як ти нас спасеш, ти один, а нас он скільки?» «Тар» у підвалі лежав побитий, «Монах», я, «Сєня» і «Риба». Він пішов до росіян, вони кажуть: «Та ти с «Донбаса», а він: «Нє, я мєнтовський батальйон, тут на блокпостах заснув, на ранок проснувся, тут бомбьожка, нікого нема, а я один». Ті йому: «Да нас менти не интересуют». А він каже: «Там поранені». І російський офіцер «Ліса» хотів спочатку відхреститися: «А куда я твоих возьму, у меня своих горы перебитых. Свои умирают, а тут еще твои». А Саня: «Забери, хоть умрут у русских, а то сепары замучают». Він каже: «Неси, но если сдохнут, так и будет».

Коли несли, довелося викинути флешку, сім-карту, телефон. Бо вони ж скрізь нишпорять. Там було на що подивитися. «Сєня» кричить: «Пошли на хуй, я шеврон не отдам, поубиваю всех». Я кажу: «Братан, шеврон купиш, а життя ні, як узнають, що ти доброволець, уб’ють».

Вони думали, що проти них спєцура воює. Кричали: «Кто такие?» Я кажу: «Простий будівельник». «А раньше где служил?». «В армії». Нас там 1000 людей було, а вони нарахували 5000.

Принесли нас до рускіх. Дивлюся, наш КрАЗ розбитий, лежить два тіла обгорілих. Потім я дізнався, що то Андрій «Браво» і «Броня» Льончик. І відчув запах – солодкий і приторний. Лежав при дорозі на траві шматок обгорілого тіла, щось тріщало в середині. Хто то – не знаю. Я понюхав і питаю: «Що це таке?». А дядько один каже: «Так пахне людина горена». Я до сліз досі пам’ятаю запах цієї людини…

«Ліса» каже: «Ну что, сейчас ваша жизнь зависит от этого «Гала», где он ходит?» А він потім ходив і розказував, як доблесно вивів мало не 40 чоловік із собою! Поприбігали солдати: «Это кто? Это кто?». А хтось каже: «Укропы раненные с Иловайска». Йому кричать: «Cука, мочить их надо было, они столько наших убили!». Почали на телефон знімати, а їм кажуть: «А вы думали, что они – это стадо баранов? Они воины, знают, за что умирают. А что здесь делаем мы?». Я думаю: «Ні хріна ж собі! Такі рєчі задвигає рускій». 

4 вересня 2014 року. На місці розстрілу українських військових в “зеленому коридорі”.
Фото: Анатолій Бойко

Смеркалося. Казали, що вивезуть нас у Ростов, підлікують і судитимуть, як ворогів РФ. Росіяни не приховували, що вони Ульяновська бригада ВДВ, показували гвинтівки «Вал», розповідали, що чекали нас три дні. Казали, якби ще день, то просто пішли б. А коли ми питали про «коридор», то відповідали: «Так вас никто и не собирался выпускать».

Я просив, щоб мені вкололи щось, бо дуже боліло. Іншим і воду давали, і курити. Мені нічого не хотіли давати. «Та дайте хоч шматок джгута, я перемотаю, я розумію, що ворог для вас, але якийсь же там кодекс має бути». Дали мені шматок джгута, я ногу замотав. 

А там один був, каже: «Ну, что, укроп, у тебя нога начинает чернеть, отрежут тебе ее, или сдохнешь, пока вас не поменяют». А «Риба» йому: «Так добейте нас. Ты думал, я у тебя пощады буду просить. Я знал, куда шел, я воин». А той каже:

Вот какая разница между нами и ними – мы своих закапываем, а эти даже пощады не просят. Готовы трупы своих нюхать, только, чтобы они были с ними.

А мы своего в посадке, как пса зарыли. 

А потім сказали: «Повезло вам, укропы, будете жить, договорились, вас менять будут».


Коли мене вивозили, я вже по-тихому доходив. Увесь час вирубався. То був вересень. Нас «вертушкою» в польовий госпіталь під Запоріжжям доставили. Медики бігають, один падав постійно, ранених перевертав. Каже: «Заєбали, скільки їх тут?». А лікар йому: «Будеш пиздіти, я тебе отправлю туди, де вони були, давай носи». Мене тоді занесли в операційну. Жінка в халаті була, я кажу: «Мать, можна я вже вмру, мене ця нога так замучила». А вона: «Синок, погодь ще вмирати, де твій телефон?». Я кажу: «Викинув усе, ми ж у полон попали».

А нога починала робитися як кока-кола, темна-темна, уже смерділа. Лікар каже: «Що це так воняє?». «Це я, доктор, нога моя». А він: «Ого, братан, та в тебе гангрена починається. Додому можеш подзвонити? Де твоя сім-карта, де телефон?». Три дні я в них був, і сім-карту тримав за щокою. Як я її не ковтнув, і як вона не відсиріла –це загадка. Я її витягнув, жінка пішла перевірила, прийшла і каже: «Ти не повіриш – 170 смс і 190 пропущених». 

Із усіх номерів найбільше Алла Сергіївна телефонувала – дружина нашого мера. Ніхто не знав, вона одна знала, що я був в Іловайську. Як мама вела мене весь бій. А ще сестра, шурин, дочка і багато хто з людей телефонували.

Потім нас у Дніпро привезли. Я весь час хотів пити і дуже замерзав. Везли у швидкій. І сиділи дві дівчини. Я кажу одній: «Потримай мене за руку, я так хочу вмерти, а ти така славна в білому халаті». Вона в плач: «Та не вмирай ще. Скільки тобі, 40?». «Та 35 тільки», – кажу. 

А та друга: «Боже, що ж ви там таке пережили, що ти в 35 так постарів за два тижні?!».

Привезли в лікарню, завезли в операційну. На двох столах нас різали – «Сєню» і мене. Лікар каже: «Життя або смерть? Якщо залишаємо ногу, не факт, що через рік її не відріжемо, але піде запалення крові, й ти помреш. Або відріжемо ногу, і є шанс тебе врятувати». Я кажу: «А як же без ноги в 35 років?». Але підписав, що даю згоду на ампутацію ноги. «Зрізайте тільняшку і ремінь із нього». А я упіймав його за руку: «Знімайте. Тільняшку і ремінь не дам різати – це єдине, що лишилося із Іловайська». А той каже: «Ти на вмираючого не схожий, така сила, що я руку не можу забрати». І досі та тільняшка зі мною. Я з нею на будівництво ходив, вона трішки в шпаклівці, так з нею на війну пішов, і бої прийшов. Кажу до малих: «Колись помру, віддасте в музей». Правда, штани вони розрізали, а тільняшку зберегли. Шнурки зрізали, зняли чобіт, а шкарпеток уже не було, вони ніби розчинилися. Поливали ногу чимось подібним до перекису водню. І все. Далі я вже проснувся без ноги.

Липень 2019 року, Вінницька обл. Фото: Маркіян Лисейко

Третього вересня прийшли волонтери, принесли мені телефон, підключили, зателефонував я до шурина, кажу: «Сєрьога, всьо нормально, ногу відрізали». І чую збоку щось таке – гуп. Сестра втратила свідомість. Вона потім ще рік лікувалася, бо мала напади. Упала, Сергій привів до тями, вона й каже: «Добре, що живий, без ноги можна жити». Потім я зателефонував колишній жінці, кажу: «Ти там якось скажи малій, що до чого, що я живий, тільки нема ноги».

Приїхав додому. Сильно боліло, не міг терпіти, колов налбуфін, трамадол. Став наркоманом-початківцем. Намагався сам зістрибнути. Перейшов на два рази в день, налбуфін розмішував із анальгіном. Дочка з сестрою найбільше натерпілися біля мене. Я на малу з ножем кидався. Потім казав їй: «доця, папа не коле», а сам ховався і шпигав. Було шкода, що вона бачила це.

Фото: Юрій Величко

Якось перелякався дуже, бо переплутав анальгін із тим, що колять від зубного болю. Вкололи, ногу відняло все заніміло, плачу. Шурин подивився ампулу, каже: «Та це в зуби колять, воно затерпає. Хоч дивіться, що колете». А потім я вночі не міг спати, кошмари снилися. 

Мала (дочка – ред.) спить, я дивлюся і думаю: «Блін, а що ж далі буде – я інвалід, без ноги, ще й наркоман-початківець, росте дочка – що я цій дитині зможу дати?» Вирішив, що треба зав’язувати. О другій годині ночі набрав шурина, кажу: «Сєрьога, так і так, їдемо у Вінницю, я буду з цієї фігні злазити, бо або зіп’юся, або в кущах здохну десь від передозу». Наступного дня ми поїхали у Вінницю до нарколога, поговорили з лікарем. Він подивився на мене і сказав: «Класти в лікарню я тебе не бачу сенсу, якщо ти з чотирьох разів на день сам до такого зійшов, то далі сам усе здолаєш». Виписав якісь таблетки. Налбуфін я ще колов, але потихеньку зліз.

2016 рік, Могилів-Подільський, Вінницька обл. Фото: Маркіян Лисейко

Потім я поїхав у «Школу ходи» в Австрію. І вже звідти приїхав на протезі, спираючись на паличку. Для себе вирішив, що якщо мене навчать ходити так, як я хочу, то повернуся в зону АТО. Подивився ролик про одного американця, який був без ніг. І там говорили, що інвалідність – це «не вада, це виклик собі й суспільству». Тож я подумав, що зможу себе знайти в цій боротьбі. А ще було бажання помститися за всіх, що полягли. Я ж не знав, що війна перейде в такий спокійний графік, думав, що будем гнати їх аж туди – до Уралу.

Приїхав у Петрівці, мені один генерал сказав: «Вінниця, хочеш, лишайся, ми тут тобі знайдем, де жити, будеш при штабі папери перебирати» Але я відповів, що хочу воювати на протезі. Він на мене так подивився: «Жму руку, но не знаю… «Філін» формує 46-ту на базі ЗСУ, хочеш – ось тобі номер «Лєрмонтова», зателефонуй йому». Це в березні було. Я набрав, а він каже: «Здравствуйте, а вы кто?» Я кажу: «Позивний мій «Вінниця», я був у «Тура», керував мною «Восьмий», хотів би продовжити службу». А він каже: «А у вас шо?». «Немає ноги». «Какая ампутация?». «Высокая». «Я дам вам номер «Филина», вы с ним поговорите, если возьмёт, приезжайте».

«Філін» сказав на квітень приїхати. Я такий був натхненний, лишилося тільки всім набрехати, що їду не воювати. Почав розповідати казки, що їду на склад, і що це за 100 км від війни. Числа 10-го «Лєрмонтов» подзвонив: «Приезжайте, мы готовы вас принять». Приїхав 16 квітня, в батальйоні було десь може 30-40 чоловік, 10 палаток. Зайшов до «Філіна», він каже: «Вінниця, чесно, не знаю, що з тобою робити, але як ти вже тут, то поки що будеш без зарплати, бо для інвалідів ще не придумали посад». А мені тоді держава давала 2700 грн пенсії. Чотири місяці комбат виводив мені якусь посаду, а я за цей час почав на бехи й танки лазити, падав декілька разів. Дуже довго не міг позбутися палиці. Без неї йдеш рівно, а з нею перехиляє. Місяці два боровся, поки цю палку викинув й навчився без неї ходити.

Грудень 2015 року. “Вінниця” на службі в 46-му батальоні ЗСУ “Донбас-Україна”.
Фото: Юрій Величко

Бронік одягав, каску, на БМП заскакував, із РПГ, СПГ стріляв, і з ДШК. Пробував по болоті ходити, ДШК на плечі – в землю встрявав, нога нежива, як жаба. На Альянсі (військові навчання – ред.) поліз через 20-метрову висоту на протезі. Хлопці пішли через яр, а я вперед, автомат попереду, без броніка. Величко (на той час фотограф батальйону “Донбас” Юрій Величко – ред.) подивився і каже: «О, які кадри безцінні» і сфтографував мене. Ці кадри, як мотиватори, весь інтернет облетіли. Мені ж казали: «Ми тебе не візьмемо, бо ти не перелізеш». «Ага, щас я не перелізу!». Через яр я би не переліз, бо там дуже круто було, то вирішив через газові труби.

Мені кажуть: «Вінниця, чого ти тут, я не понімаю». Тягне мене. Я останній раз на 10 днів в батальйон приїжджав, і весь час «Лєрмонтов» намагався вдягти на мене «пояс шахіда» і відправити на блокпост. Питається: «Винница, зачем вам жить, у вас ноги нету». Такий у нього своєрідний чорний гумор. А я кажу: «Красота, нема ноги, так давайте мене шахідом і на смерть чи шо?!».

Грудень 2015 року. “Лермонтов” і “Вінниця”, 46-й батальон ЗСУ “Донбас-Україна”.
Фото: Юрій Величко

Мене Альона Соловйова запросила в Маріуполь на Ігри героїв «Сила нації». Сказала: «Ти екземпляр інтересний, приїжджай». Але перші змагання мені не вдалися, я сильно перетрудився. Спортсмен же з мене непрофесійний. Спробував, проте зійшов із дистанції, упав, не дотяг. Натомість вирішив спробувати себе в спорті. Почав ходити в місцевий спортзал.

Зараз навчаюся у Вінницькому університеті, буду молодшим соціальним працівником. У понеділок захист дипломної роботи, а потім переведуся на правознавство. Думаю, десь в 42 роки отримаю звання лейтенанта і піду таких як я реєструвати.

Сина відправив на «срочку». Він мені казав: «Відмаж мене». «Як же я тебе відмажу, я служив, я на війні був, а ти хочеш відмазатися. Хочеш, йди сам, я не піду відмазувати». Сказав, що піде, тільки в ту частину, де я був, – у Петрівці. Але зрештою вирішив, що підпише контракт на три роки. Підписав і через 8 місяців чи через рік поїхав у зону АТО. Можна сказати, що син замінив тата.

Там розумієш, яке коротке життя. Летить куля, 3-4 секунди і все – тебе вже нема. А якщо виживеш, можна жити з розумом і біля сім’ї. Навіть малий до АТО з мамою сварився, міг накричати. А звідти приїхав, я питаю: «Що там мама?». «Мама найкраща». Каже: «Потрапив під обстріл, так всіх люблю й жити хочеться». О, думаю: так і мені це дійшло до голови.

Досі в мене зберігається стареньке розп’яття із Іловайська. Штангою його передавив, склеював уже. Коли ми стояли в Курахово, то приїжджали люди і давали нам ці хрести. Але я його не ношу. Воно за день до «коридору» відпало. Тоді сиділи в ямі я, Андрій «Браво», Льоня і ще хтось із хлопців. Я кажу: «Пацани, в мене розп’яття відпало, щось маю погане передчуття». Андрій відповів: «Винница, плохо, что отпало, не все выйдем». І, бачте, як воно сталося…

Ми їх не перемогли поки що. Війна не закінчилася. Закінчиться, коли вони складуть зброю. Якщо ми складемо – не буде України.

Якщо ми складемо – не буде України. Вони нас або розірвуть на шматки, або просто поділять пополам. Думаю, це залежить від усіх і кожного. Якщо ми дружно станемо і поженемо, то якось буде. Всі кажуть: «А чого не закінчать війну?». І ніхто не питає: «А чого Путін не піде звідси?!». Не шкодую, що ми показали, що дійсно є великою нацією, що вломили такій країні-агресору. А з іншого боку – ціна дуже велика…

AFTERILOVAISK є документальним проектом, спрямованим на збереження пам’яті про людей і трагічні події, які мали місце в серпні 2014 року поблизу міста Іловайськ Донецької області. 29 серпня 2017 року виповнилося три роки з дня розстрілу українських військових, які виходили з оточення “зеленим коридором”. Українська армія в “Іловайському котлі” зазнала найбільших втрат за всю свою історію. 

Цей проект відповідає на запит українського суспільства на збереження правдивої інформації про ті події.

 Будь-яке використання, копіювання, перепублікація матеріалів 
(текст, фото, відео, аудіо) – тільки з письмового дозволу авторів проекту